— А як, стерви, всі ловко навчились говорити в одне! — добродушно сказав він до Кирпатого (і ця посмішка, м’якість, добродушність зразу зробили його простим, теплим, домашнім!).
— Е, маладці, знають прахтику!
Жовтовусий повернувся до доктора.
— Ну, панове «пролетарі», швидше виймайте гроші. І раджу вам не примушувати нас обшукувати. Чуєте?
І добродушности вже не було в його запалих, металічно-сірих оченятах.
— Такі пролетарські руки, як ваші, награбастали не одну сотню тисяч. Швидше кажу, нам нема часу патякати тут з вами!
Ага, от що мав значити огляд рук! Це для них і паш-порти, і мандати, і документи. Ще, якщо й до чого, на цій підставі можуть учинити бознащо. Виходив якийсь абсурд, з яким, одначе, не було ніякого способу боротьби.
Раптом панна Ольга знизала плечима.
— Товаришу, я вас запевняю, що ви глибоко помиляєтесь! Чуєте? Ми — ваші товариші. Ми — сільські вчителі, а не буржуї. Ми їдемо...
Жовтовусий раптом круто повернувся до панни Ольги.
— Якої семінарії?
Доктор почув, як тоскний холодок пробіг по грудях: панна Ольга мовчала, поширивши очі на салдата, неначе спіймана на брехні маленька дівчинка.
— Полтавської семінарії! — раптом голосно сказала вона, надумавши.
Жовтовусий знову посміхнувся (негарно, моторошно посміхнувся!).
— Он-як?! У Полтаві вже вчительську семінарію одкрили? Ну, годі розбалакувать. Я вам покажу семінарію! Звощику, рушай за нами. Товаришу Карпенко, ставай по правий бік, а ти, Степане, по лівий. І глядіть: як зроблять якийсь рух, щось будуть ховати, чи викидать, або довбатись у кишенях, моментально кулю в лоб!
І, повернувши темно-гнідого, слухняного коня, швидкою ступою поїхав уперед. А Кирпатий Степан та засмалений Карпенко зо своїми сонними очима й завеликою шинелею стали по обидва боки воза.
Дядько, ні разу не озирнувшись, хапливо, безладно зашарпав віжками й почав стьобати конят.
Фе, як виходило безглуздо, дурнувато! Забути про таку дурницю, не умовитись, якої семінарії. Розуміється, це дрібниця. Не може ж цей жовтовусий салдатюга розстріляти їх за те, що забула, якої семінарії. І руки теж. Розуміється, це теж дрібниця, але... Та нехай навіть і не робочі руки, так невже ж у їхній партії всі з мозолястими руками?!
Але тоскний холодок усе більше й більше розходився докторові по всьому тілі й страшенно хотілося закинути кашкета туди в верби. Ще погубить проклятий кашкет! Напевне вони зараз же від нього почнуть шукати, бо сал-дати самі раз-у-раз усе ховають у шапку.
Панна Ольга сиділа рівно, непорушно, але, видно, не через те, що так наказав жовтовусий. Доктор обережно просунув свою руку під її лікоть і притиснув його до себе. Хай вони почувають себе ближче, тісніше одне до одного. Коли є в ній тривога, то почує себе бадьоріше.
Панна Ольга злегка потисла ліктем його руку, — зрозуміла, голубка!
Кирпатий Степан уважно подивився на них.
— А то на віщо отам руками ворушитесь? Не чули, що сказано?
— Чули, товаришу, Але ж ми нічого проти того не робимо. Взяв небогу під руку, бо холодно. Що ж тут такого?
— Сказано не ворушиться, ну, й нема чого.
— А куди ви нас везете, товаришу?
— Куди привеземо, там і будете.
Він силкувався говорити, як жовтовусий, цей кирпатий хлопчина: суворо, твердо, невблаганно. Але говорив, бідолаха, як усякий молоденький салдат, якому дано наказ. «Сказано не ворушитись, ну, й нема чого».
— А вашого вищого начальника можна буде побачити?
Кирпатий одповів не зразу, — з арештованими взагалі «не полагається» балакати. Але не витримав і, ледве посміхнувшись, бовкнув:
— Уже бачили.
Ага, значить, жовтовусий таки, дійсно, був начальник. Поганенько.
— Єрємєєв! — раптом зо стриманою гордістю додав кирпатий.
Доктор не зрозумів.
— Хто Єрємєєв?
Степан хитнув головою вперед на жовтовусого.
Ага! Ну, та що?
— Це сам Єрємєєв.
♦Сам Єрємєєв!» Вже коли «сам», то справа стоїть іще гірше. Щось воно, очевидно, знамените серед них.
— Вибачайте, товаришу. Ми — люди сільські, всіх партійних товаришів добре не знаємо. А хто такий Єрємєєв?
Кирпатий, здається, образився: не знати, хто такий Єрємєєв!
— Той самий, що генерала Муракіна вбив! Знаєте тепер?
Ні, доктор не знав усе ж таки ні Муракіна, ні Єрємє-єва. Але поштиво поширив очі й серйозно здивувався:
— А-а, так це він самий?!
— Авже ж! Вісім літ простраждав чоловік на каторжних роботах. На ногах отакі шрами од кандалов!
І Степан показав три пальці, зложені в дощечку.