— Хіба ще не гострий?
— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.
— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?
— Ви гадаєте, що вона втомиться?
— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.
— Я вже два пальці порізала.
— Ну, от бачите.
Вона затихла, пововтузилась і сказала:
— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?
Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.
— Гострий?
— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.
Знову помацки зустрілись їхні руки. Її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.
— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.
— Куди? До Єр£мєєва?
— Розуміється.
Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.
І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.
Але в ім’я ж чого він має рагюм із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що за стареча, дурна, проклята сантименталь-ність? Як він, старий йолоп, міг так безрозсудно, так по-хлопчачому піти на таке божевілля, на таку явно абсурдну, смішну, хвору, чужу йому, смертельну справу?! Ради поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому поцілунки всіх Наяд у світі? Та він готов за один поцілунок отого кирпатого салдата віддати всі поцілунки всіх красунь землі і неба, будь вони тричі прокляті!
От вона ворушиться. Чи не збирається вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! «Ви, каже, тримайтеся собі, як хочете, а я піду до нього». Як хочете? Добре. От він зараз встане, піде до Єрємєєва і все йому скаже по щирості: земський лікар, пролетар, колись у тюрмі сидів, на заслання трохи не попав. А хто вона, не знає, та й не хоче знати, хай сама за себе, як хоче, відповідає. Юдко підтвердить усе. Вони всякої хвилини можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони зустрілись і познайомились на вулиці, біля його брички. І хай вони посадять його окремо від цієї дівчини. Хай закують його в кайдани, хай посадять у льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай не вбивають, поки не перевірять, хто він і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть, він буде лікувати їх, адже в них не так багато лікарів. Нехай скутого тримають, він їх так лікуватиме. Але за що ж його вбивати?!
— Котра година, докторе?
Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!
— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз вийду й у сінях при світлі подивлюсь.
— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте...
— Мені треба. Я щось нездорово себе почуваю... Не можу ж я в хаті... Вони повинні випустити...
І доктор хапливо став підводитись. Вона ще могла вискочити поперед нього! Але тоді вже ніякі признання не поможуть. О, ні, ні, ні!
Доктор гарячково схопився на ноги. І зразу ж (дивно як!) кішки попустили кігті на плечах; дихати стало легше; в лице вдарило живим вогнем; все тіло цупко, з жадним криком тяглося геть звідси, з цієї темної ями, туди до дверей, у січи, до Єрємєєва. Він майже побіг у тьмі до порога, на зірочку світла у дверях, і застукав.
— Товаришу!.. Товаришу!..
У сінях забурмотіло, потім підійшло до дверей і шарпнуло їх. (Двері, здається, не були навіть замкнені, бо не чути було, щоб одмикало).
— Товаришу, будь ласка, мені треба на двір, до вітру. Будь ласка, голубчику.
— Ну, теж вигадав! Можеш собі в камурі.
— Голубчику, дорогий! Ради Бога, не можу я, дихати тут і так нема чим. На хвилиночку!..
Трохи вже сонний вартовий сплюнув, почухався, мовчки взяв із кута тут же біля дверей, рушницю й бовкнув:
— Ну, марш! Та швидше мені!
Доктор вистрибнув у сіни. Вартовий зачинив двері й пішов уперед. Ставши за порогом, кроків за два від хати, він сказав:
— Далі не йди. Можеш тут.
І сперся на рушницю, тримаючи обома руками за багнет та стоячи так, щоб видно було і двері камери й доктора.
Небо було хмарне, темне, важке; вечір холодний, вогкий; вітер рвучкий, пронизуватий. Але все це було безмірно гарне, таке чисте, живе, вічне, таке чудове, якого ніколи доктор за все своє життя не бачив. Зворушливо, любо клацали коні під дашками; гавкали собаки таким рідним, таким життєвим, мирним гавкотом; з віконечок хати падало на подвір’я лагідне, жовтеньке, затишне-за-тишне світло, і видно було крізь маленькі шибки шматочки дорогих, любих, людських постатів. Все ж це було життя, все жило, все було таке просте, звичайне, вільне-вільне!