Але що то?! Каски?! Чорні, круглі, блискучі, з ремінцями через усю щоку?! Німецькі, прекрасні, чудові, любі, святі каски;
Доктор увесь шарпнувся вперед. Панна Ольга злякано й машинально кинулась за ним.
Але він зараз же зупинився, повернувся на мент до панни Ольги й очима, що сяяли, бризкали, кинув їй у лице:
— Каски!!
І знову шарпнувся всім тілом наперед, ловлячи очима милих, ситих, круглоклубих коней, мокрі, блискучі каски.
— Німці?! — шепотом скрикнула панна Ольга. — Німці?!
І сильно, боляче вп’ялася тонкими пальцями вище ліктя доктора.
— Біжімо до них! Вилізайте, докторе! Вилізайте!
Але доктор тихенько відвів її рукою назад.
— Тихо. Сидіть і не руштесь. Це — німці. Але, будь ласка, мовчіть. Нехай собі їдуть. Німці нам можуть бути такими ж ворогами, як і ті. Це треба інакше. Тепер ми можемо самі себе рятувати. Тепер...
— Докторе! Дома!!
І раптом молоді, швидкі, вимазані болотом, прекрасні, ніжно-сильні руки міцно впали круг шиї доктора і при-тягли його лице до м’яких, гарячих, зашерхлих уст. Вона скажено, несамовито цілувала його в ніс, у вуса, в колючу стерню на щоках, у паршивий, мокрий кашкет.
Солодко й тепло війнуло з-під хустки духом молодого, жіночого тіла. І чи від цього, чи від сильних рук на шиї, чи від почування гнучкого, теплого тіла без корсета, чи від гарячих, пришерхлих уст, чи від чогось іншого, але докторові в душі щось хльоснуло в долоні, стьобнуло батогом, ухнуло, скрикнуло й буйно замахало по всіх жилах червоною хусткою.
— А дощ! А дощ! Господи, докторе, який милий, чудесний дощ! Докторе, я хочу їсти! Докторе, у вас увесь ніс у болоті!
А в неї вся щока. Це тоді, як вони впали в рівчак і бабрались там, у тому милому, незабутньому, єдиному на світі рівчаку, хай він собі там живе, хай розвивається, хай стане цілим яром!
— Мені холодно, докторе! Ми швидко підемо звідси?
їй було холодно! Господи, розуміється, холодно, адже
вітер так дме.
Доктор, хапаючись скинув своє пальто й накрив її.
— Ні, ні, я не хочу, ви ж замерзнете.
— Мені дайте вашу хустку. Я сяду біля вас, і мені буде тепло. Навіть без хустки буде тепло.
Він би сказав, що навіть душно було б йому біля неї, коли б...
Вона скинула й дала йому свою теплу, запашну, про-няту духом її тіла хустку. А сама лягла йому головою на коліна, згорнулась, умостилась і прошепотіла:
— А тепер укрийте мене. Я буду спати. Страшенно спати хочу, докторе. Можна? А коли можна буде йти, ви мене збудите. Можна? Ох, мій дорогий, любий докторе, я вас поцілую в ваше коліно!
І вона поцілувала його в брудне, замазане болотом, мокре коліно.
Він побожно, зворушено накрив її своїм пальтом.
— Щільніше, щільніше! Трошки ще, від спини. От так. Дякую.
Наяда лягала спати. Вернулась Наяда і мостилась на його коліні, під його пальтом спочинути. Голова її вишукувала на його нозі найзручніше місце, знайшла й затихла.
Хустка її лежала в доктора на плечах і на грудях, від неї тепло, хвилююче пахло, а вітер пронизувато, люто гриз докторові спину, боки, ноги. Можна було б трохи краще прикритися хусткою, так на нозі ж спала Наяда, і не можна було рухатись.
Ніс у доктора посинів; очі горіли, сльозились; по спині й ногах прокочувались холодні, люті дрижаки. За млином лопотів, хлюпотів і злісно сичав дощ, а в душі, а в крові доктора з червоною хусткою в руці гасав владика всіх Наяд — Життя.
Доктор посміхався посинілим носом і губами, а в стільки раз уже вибиваний, потовчений келех із непорозумі-ло-радісним і тужним дзвоном спадала тиха, не вичитана ні в Канта, ні в Епікура, нова краплина мудрости.
Semmering, 1919.
Rauen, 1923.
9Тєси
П'єса на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Корній Каневич (Бідий Медвідь) — митець. Ганна Семенівна — його мати.
Рита (ЧорнаЛІантера) — його жінка.
С н і ж и н ка.
Мул єн — критик, журналіст.
Я н с о н М і гуел ес Б л е к
Кардинал С афо JI емоньє Мімі Штіф Лікар. Пожильці і гарсони у митці, їхні коханки и моделі.
будинку, публіка, музики кафе.
ДІЯ ПЕРША
Велике ательє; в лівій стіні ззаду — двері в кімнату Рити. Задня стіна — скляна, в ній двері на спільну веранду: скло матове на зріст людини. Трохи далі двері в коридор. Понад лівою стіною широка канапа, посередині стіл для їжі. Праворуч, на самому краю кону стоїть велике, завішене білим, полотно, на якому, коли його одпинають і повертають, видно фігуру жінки, схожої на Риту, що схилилась над дитиною. На стінах не видно малюнків, тільки рисунки вуглем або