Знадвору хтось пiднiмає клямку на дверях.
Джудiт (здригається). Хто там?
Входить Крiстi i зупиняється, витрiщивши очi на Рiчарда.
Крiстi. О, ти тут!
Рiчард. Так. А ти забирайся звiдси, дурню! Мiсiс Андерсон не збирається частувати чаєм всю нашу родину.
Крiстi (наближаючись). Мати дуже хвора.
Рiчард. Що ж, може, вона хоче бачити мене?
Крiстi. Нi.
Рiчард. Я так i думав!
Крiстi. Вона хоче бачити священика — i то негайно.
Джудiт (до Андерсона). О, напийся спочатку чаю.
Андерсон. Я з бiльшою охотою нап’юся тодi, моя люба, коли повернусь додому. (Хоче одягти плащ).
Крiстi. Дощу вже немає.
Андерсон (кинувши плащ, бере з ґратiв свiй капелюх). Де зараз твоя мати, Крiстi?
Крiстi. У дядька Тайтеса.
Андерсон. Ти ходив по лiкаря?
Крiстi. Нi, вона не наказувала.
Андерсон. Зараз бiжи по лiкаря. Я дожену тебе коло його будинку. (Крiстi повертається, щоб iти). Зажди хвилинку, твiй брат, певно, стурбований i хоче довiдатися докладнiше.
Рiчард. Та нi! Вiн однаково нiчого не знає, та й мене це аж нiяк не обходить. (Рiзко). Іди геть, бовдуре!
Крiстi вибiг, Рiчард додає, трохи знiяковiло.
Ми й без нього швидко про все довiдаємось.
Андерсон. Гаразд. Тодi ви дозволите менi самому принести вам звiстку. Джудiт, почастуй мiстера Даджена чаєм i затримай його тут, доки я повернусь.
Джудiт (зблiдла i тремтить). Невже я мушу...
Андерсон (бере її за обидвi руки i перебиває їй мову, щоб приховати її збентеження). Моя люба, можу я покластися на тебе?
Джудiт (вживаючи жалюгiдних зусиль, щоб бути достойною його довiри). Так.
Андерсон (притуляє її руку до своєї щоки). Ви вже пробачте нас, старих, мiстере Даджен! (Виходячи). Я не прощаюсь з вами, я ще побачу вас, коли повернуся. (Виходить).
Вони бачать, як вiн пройшов повз вiкно, потiм мовчки, знiяковiло дивляться одне на одного. Рiчард, помiтивши, що в неї тремтять губи, перший опановує себе.
Рiчард. Мiсiс Андерсон, я цiлком свiдомий того, як саме ви ставитесь до мене. Отже, я не маю намiру нав’язуватися вам. На добранiч! (Іде до камiна, щоб узяти куртку).
Джудiт (заступаючи йому дорогу). Нi-нi, не йдiть; прошу вас, не йдiть.
Рiчард (грубо). Чому? Ви ж не хочете, щоб я залишився.
Джудiт. Так, я... (У розпачi ламає руки). Якби я сказала вам правду, ви скористалися б iз цього, щоб мучити мене.
Рiчард (обурено). Мучити? Яке ви маєте право це говорити? Невже ви гадаєте, що пiсля цього я тут залишуся?
Джудiт. Я хочу, щоб ви залишилися, але (раптом вибухаючи гнiвом, як роздратована дитина) — не тому, що ви менi подобаєтесь!
Рiчард. Справдi?
Джудi т. Так. Я б хотiла, щоб ви краще пiшли, нiж мали мене зрозумiти не так, як слiд. Я ненавиджу вас i боюсь; i чоловiк мiй знає це. Якщо вiн не застане вас тут, коли повернеться, вiн подумає, що я не послухала його i вигнала вас.
Рiчард (iронiчно). І це тодi, коли насправдi ви були такi ласкавi, гостиннi, такi люб’язнi до мене, що коли я схотiв пiти, то це була лише моя примха, так?
Джудiт неспроможна бiльше витримати — вона падає на стiлець i заливається сльозами.
Годi, годi, годi! Кажу вам, облиште! (Притискає руку до грудей, нiби у нього там рана). Вiн вразив мене в серце тим, що виявив себе мужчиною. Не крайте ж i ви його, виявляючи себе жiнкою! Хiба вiн не навчив вас почувати себе, як i сам вiн, вище вiд моїх образ?
Вона перестає плакати i, трохи взявши себе в руки, дивиться на нього з боязкою цiкавiстю.
Ну от, тепер усе гаразд. (Спiвчутливо). Вам полегшало, правда? (Пiдбадьорюючи, кладе їй руку на плече. Джудiт враз пiдводиться i гордовито, з викликом дивиться на нього. До нього вмить повертається його звичайний глузливий тон). Ну, так воно краще. Ви знову стали сама собою, i Рiчард — теж. А чи не почати нам пити чай, як спокiйна, доброчесна парочка, дожидаючи, коли повернеться ваш чоловiк?
Джудiт (трохи засоромлена). Будь ласка. Я... Менi шкода, що я поводилась так нерозумно. (Нахиляється, щоб узяти з камiна тарiль iз грiнками).
Рiчард. Дуже шкодую — заради вас, — що я такий, який я є. Дозвольте! (Бере в неї тарiль, iде з ним до столу).
Джудiт (йдучи слiдом з чайником). Сiдайте, будь ласка. (Вiн сiдає край столу, ближче до шафи. Бiля нього набiр — тарiлка i нiж. Другий набiр — поруч, але Джудiт сiдає з протилежного кiнця, бiля вогнища, куди посуває до себе i тарiль). Вам з цукром?
Рiчард. Нi, але, прошу, бiльше молока. Дозвольте подати вам грiнки. (Кладе на тарiлку кiлька грiнок i подає їй разом з ножем. Цим вiн виявляє, як добре зрозумiв, що вона не сiла на своє звичайне мiсце, аби бути якнайдалi вiд нього).
Джудiт (зрозумiла це). Дякую. (Подає йому чай). Будь ласка, призволяйтеся.
Рiчард. Спасибi. (Кладе собi грiнку на тарiлку. Вона тим часом наливає собi чаю).
Джудiт (помiтивши, що вiн нiчого не куштує). Вам не подобається? Ви нiчого не їсте.
Рiчард. Адже й ви...
Джудiт (нервово). Я взагалi не люблю чаю. Та, прошу, не звертайте на мене уваги.
Рiчард (замислено озирається). От я думаю... Все це так дивно. Я вiдчуваю, як хороше i мирно у цьому домi. Здається, вiдколи живу, не знав я такого почуття спокою, як оце тепер; а проте я добре розумiю, що нiзащо не змiг би тут жити. Мабуть, домашнiй затишок взагалi не для мене, — така вже моя вдача. Але все це так хороше, у цьому навiть є щось святе! (Замислився на хвилинку, потiм тихенько смiється).
Джудiт (швидко). Чого ви смiєтеся?
Рiчард. Я уявив собi, що якби сюди завiтав хтось стороннiй, вiн вважав би нас за подружжя.
Джудiт (ображено). Ви натякаєте на те, що вiком ви менi бiльше до пари, нiж мiй чоловiк?
Рiчард (здивований з цього несподiваного висновку). Я цього й на думцi не мав! (Знову iронiчно). Бачу я, що й родинне щастя має свiй зворотний бiк.
Джудiт (сердито). Я вважаю за краще мати чоловiка, якого всi шанують, нiж... нiж...
Рiчард. Нiж Учня Диявола. Ви маєте рацiю. Але мабуть, ваше кохання допомагає йому бути хорошим, так само, як ваша ненависть допомагає менi бути поганим.
Джудiт. Мiй чоловiк був дуже добрий до вас. Вiн простив, коли ви ображали його, i намагається врятувати вас. Невже ви не можете пробачити йому, що вiн настiльки кращий за вас? Як ви смiєте принижувати його, ставлячи себе на його мiсце?
Рiчард. Хiба я це робив?