Джудiт (напружено). Тонi!
Андерсон. Що, люба?
Джудiт. Чи не здається тобi, що все це нам лише сниться?
Андерсон (озирається на неї, знову охоплений тривогою, але, зовнi спокiйний i веселий, дбайливо заварює свiжий чай). Може i так, моя люба. Але так само тобi може приснитися i чашка чаю.
Джудiт. Нi, облиш, не жартуй! Ти не знаєш!.. (У розпачi затуляє обличчя зчепленими руками).
Андерсон (неспроможний стримуватися далi, пiдходить до неї). Люба моя! Що таке? Я не можу бiльшевитримати, ти повинна сказати менi. В усьому винен я, я був не при розумi, коли довiрився йому.
Джудiт. Нi, не кажи так. Ти не повинен цього казати. Вiн... О, нi, нi! Я не можу. Тонi, не говори до мене. Вiзьми мої руки... обидвi руки. (Вiн, дивуючись, бере її за руки). Примусь мене думати про тебе, а не про нього. Загрожує небезпека, страшна небезпека; вона загрожує тобi, а я не можу примусити себе думати про це, не можу, не можу: мої думки все повертаються до небезпеки, яка загрожує йому. Треба його врятувати... Нi, це тебе треба врятувати. Тебе, тебе, тебе! (Зiскакує з мiсця, нiби хоче щось вчинити, кудись бiгти, скрикує). О Боже, допоможи менi!
Андерсон (лишається сидiти, тримає її за руки, рiшуче i спокiйно). Заспокойся, заспокойся, голубко! Ти наче не при своєму розумi.
Джудiт. Мабуть, так... Не знаю, що робити! Не знаю, що робити! (Випростує свої руки). Я мушу його врятувати. (Вона рвучко кидається до дверей, Андерсон, вкрай схвильований, пiдводиться. Дверi раптом вiдчиняються, i назустрiч їй прожогом вбiгає Ессi, дуже збентежена. Її несподiвана поява так прикро вражає Джудiт, що вона одразу опановує себе. Рiзко i сердито вона питає). Чого тобi?
Ессi. Мене послали до вас.
Андерсон. Хто тебе послав?
Ессi (дивиться на нього так, нiби його присутнiсть дивує її). Ви тут?
Джудiт. Звичайно. Не верзи дурниць, дiвчино!
Андерсон. Тихше, люба, ти її злякаєш. (Став помiж ними). Іди сюди, Ессi. (Вона пiдходить до нього). Хто тебе послав?
Ессi. Дiк. Вiн переказав менi через солдата. Щоб я цю ж мить бiгла сюди i робила те, що звелить мiсiс Андерсон.
Андерсон (дещо збагнувши). Солдат? А, тепер я розумiю. Вони заарештували Рiчарда. (Джудiт робить жест вiдчаю).
Ессi. Нi. Я спитала у солдата. З Дiком нiчого не сталося. Але солдат сказав, що взяли вас.
Андерсон. Мене! (Спантеличений, обертається до Джудiт, щоб та йому пояснила).
Джудiт (вкрадливо). Так, так, дорогий, я розумiю. (До Ессi). Спасибi тобi, Ессi, що прийшла, але ти менi зараз не потрiбна. Можеш iти додому.
Ессi (пiдозрiло). А ви певнi, що з Дiком нiчого не сталося? Може, вiн навмисне звелiв солдатовi переказати, що взяли пастора? (Стурбовано). Мiсiс Андерсон, ви не думаєте, що це так?
Андерсон. Скажи їй правду, коли це так, Джудiт. Вона ж однаково довiдається у першого-лiпшого знайомого на вулицi.
Джудiт одвертається, затуливши очi руками.
Ессi (плаче). Але що вони йому зроблять? О, що вони зроблять з ним? Вони його повiсять?
Джудiт конвульсивно здригається i кидається на той стiлець, де сидiв бiля столу Рiчард.
Андерсон (поплескує Ессi по плечу, силкуючись заспокоїти її). Сподiваюся, нi. Сподiваюсь! Якщо ти будеш спокiйна, матимеш терпiння, ми, напевно, знайдемо спосiб допомогти йому.
Ессi. Так... допомогти йому. Так, так, так. Я буду хороша.
Андерсон. Я мушу негайно пiти до нього, Джудiт.
Джудiт (схоплюється). О, нi! Тобi краще поїхати звiдси, кудись якнайдалi, де тобi не загрожує небезпека.
Андерсон. Ха!
Джудiт (пристрасно). Ти хочеш вбити мене? Невже ти думаєш, що я можу так жити, день у день тремтячи з жаху, лякаючись кожного стуку в дверi, кожного звуку чиєїсь ходи, мучитися без сну щоночi, зi смертельним жахом прислухатись i чекати, що ось-ось вони прийдуть i заарештують тебе!
Андерсон. А невже тобi було б легше знати, що при першiй ознацi небезпеки я втiк, покинувши свiй пост?
Джудiт (гiрко). О, ти не втечеш. Я знаю. Ти залишишся... А я збожеволiю!
Андерсон. Люба моя, твiй обов’язок...
Джудiт (у нестямi). Що менi до мого обов’язку?
Андерсон (вражений). Джудiт!
Джудiт. Я виконую свiй обов’язок! Я вiрна своєму обов’язковi. Мiй обов’язок — примусити тебе поїхати звiдси, врятувати тебе, а його кинути напризволяще!
Ессi розпачливо скрикує i падає на стiлець бiля камiна, беззвучно ридаючи.
Мiй iнстинкт так само, як i її, велить менi за всяку цiну врятувати його — хоч для нього багато краще вмерти! О, багато краще! Але я знаю, ти зробиш по-своєму, як i вiн зробив. Я безсильна. (Похмуро сiдає на рiзьблене крiсло). Я тiльки жiнка. Я можу тiльки одне — сидiти тут i страждати. Але скажи йому, що я намагалася врятувати тебе, що я робила все, щоб тебе врятувати.
Андерсон. Люба моя, боюсь, що вiн бiльше думає про власну долю, нiж про мою.
Джудiт. Замовкни, або я зненавиджу тебе!
Андерсон (заспокоюючи її). Ну, ну, ну! Як же я можу залишити тебе, коли ти говориш таке? Ти мов не при собi. (Повертається до Ессi). Ессi!
Ессi (поквапливо схоплюється i витирає очi). Що?
Андерсон. Будь хорошою дiвчинкою, iди, почекай мене хвилинку на вулицi. Мiсiс Андерсон занедужала.
Ессi з недовiрою дивиться на нього.
Не бiйся! Я зараз вийду; i я пiду до Дiка.
Ессi. Ви справдi пiдете до нього? (Пошепки). Ви не дозволите їй стати вам на перешкодi?
Андерсон (усмiхаючись). Нi, нi, все буде гаразд. Все буде гаразд.
Вона йде до дверей.
Ну так, ти хороша дiвчинка. (Зачинивши дверi, повертається до Джудiт).
Джудiт (сидить, мов скам’янiла). Ти йдеш на смерть.
Андерсон (жартiвливо). У такому разi я пiду в моєму кращому вбраннi, голубко. (Повертається до шафи, починає роздягати сюртук). Де ж... (Хвилину мовчки дивиться на порожнiй кiлок, потiм швидко озирається на камiн, йде туди i бере Рiчардову куртку). Що це, моя люба? Вiн пiшов у моєму парадному сюртуку?
Джудiт (так само не рухаючись). Так.
Андерсон. Солдати помилились?
Джудiт. Так, вони помилились.
Андерсон. Але ж вiн мiг сказати їм. Бiдолаха, вiн, мабуть, був надто розгублений?