Чайний сервiз становлять двi грубi чашки з блюдцями, така ж полоскальниця i великий глечик майже на кварту молока, — все це на чорнiй лакованiй тацi; посерединi столу — дерев’яна стiльниця, на яку покладено чималу хлiбину, i поруч — квадратна пiвфунтова грудка масла у глинянiй мисочцi. Напроти камiна, по той бiк кiмнати — велика дубова шафа, призначення якої не тiшити око, а зберiгати речi. На кiлку, вбитому у дверцята шафи, висить домашнiй сюртук священика, i це свiдчить про те, що хазяїна немає дома, бо iнакше тут висiв би його парадний сюртук. Високi чоботи для верхової їзди поважно стоять коло шафи — очевидно, це їхнє звичайне мiсце, одне слово, будинок священика ще не зазнав такої еволюцiї, щоб бути подiленим на кухню, їдальню та вiтальню; отже, як на наш вибагливiший смак, пасторовi живеться нiяк не краще за Дадженiв. Проте є й деяка рiзниця. Насамперед мiсiс Андерсон — особа, з якою приємнiше жити вкупi, нiж з мiсiс Даджен.
Якби таку думку почула мiсiс Даджен, то вона б вiдповiла — i мала б в тому рацiю, — що у мiсiс Андерсон немає дiтей, про яких треба пiклуватися, нема курей, свиней, худоби, є постiйний i чималий прибуток, що не залежить нi вiд урожаю, нi вiд ринкових цiн, є чоловiк, який любить її, — що становить пiдпору i пiдтримку для неї, — коротше кажучи, що життя у пасторовому будинку настiльки ж легке, наскiльки воно важке на фермi. І це правда.
Але пояснити факт — ще не є спростувати його: i хоч важко повiрити, що мiсiс Андерсон здатна зробити свiй дiм приємним i затишним, проте треба визнати, що їй це вдалося. За зовнiшнi ознаки її соцiальної вищости правлять килимок на пiдлозi, побiлена мiж балками стеля та стiльцi, хоч i нiчим не критi, але пофарбованi i вiдполiрованi. Мистецтво репрезентують у кiмнатi естамппортрет особи духовного сану, ґравюра з Рафаелевого «Апостола Павла, що проповiдує в Афiнах», годинник стилю рококо на полицi над камiном, обабiч якого стоять двi мiнiатюри, пара фаянсових цуценят з кошиками в зубах та ще двi великi морськi черепашки по кутках. Прикрашає кiмнату ще i низьке, але майже на цiлу стiну завширшки вiкно з ґратчастою рамою; до нього припасовано на залiзному дротi червонi шторки, що сягають на половину його висоти. Канапи немає, але її замiняє найближче до шафи крiсло з рiзьбленою спинкою — таке широке i довге, що на ньому можна сидiти вдвох. Взагалi, можна сказати, що це саме такий тип кiмнати, до якого знов повернулися вже у дев’ятнадцятому вiцi пiд впливом Фiлiппа Уебба та його послiдовникiв у галузi мистецтва iнтер’єру, але ще рокiв п’ятдесят тому жоден священик, який поважає себе, не став би жити в такiй кiмнатi.
Звечорiло, i в кiмнатi темно; ледь-ледь освiтлює її вогонь, що блимає у вогнищi, та крiзь вiкно проникає тьмяне свiтло газових вуличних лiхтарiв; видно, що весь час iде теплий i тихий, без вiтру, але впертий дощик. Мiський годинник вiддзвонив «чверть», i до кiмнати заходить Джудiт з двома свiчками у глиняних свiчниках, якi вона ставить на стiл. Самовпевненiсть, що спостерiгалася у неї вранцi, зникла; вона схвильована i перелякана. Вона пiдходить до вiкна i дивиться на вулицю. Перше, що вона бачить там, — це її чоловiк, який пiд дощем поспiшає додому. Джудiт полегшено зiтхає, нiби схлипує, i повертається до дверей. Заходить Андерсон, закутаний у плащ, мокрий до нитки.
Джудiт (бiжить до нього). О, нарештi, нарештi ти прийшов! (Хоче обняти його).
Андерсон (ухиляючись). Обережнiше, моя люба, — я весь мокрий. Зажди хвилину — я скину плащ. (Повертає стiлець спинкою до камiна, вiшає на нього свiй плащ, струшує дощовi краплi з капелюха i кладе його на ґрати камiна; тодi обертається до Джудiт, простягнувши до неї руки). Ну ось! (Вона кидається йому в обiйми). Адже я не спiзнився? Коли я пiдходив до дому, мiський годинник саме вибив «чверть», а вiн же завжди поспiшає...
Джудiт. Сьогоднi, мабуть, вiн вiдстає. Я така рада, що ти вже дома!
Андерсон (пригортаючи її до себе). Ти хвилювалась, моя люба?
Джудiт. Трошки...
Андерсон. Е-е, та ти плакала?
Джудiт. Одну капелиночку. Не звертай уваги. Тепер уже все минулося. (Здалека чути звук сурми. Джудiт перелякано здригається, прислухається i вiдступає до крiсла). Що це таке?
Андерсон (iде слiдом за нею, ласкаво садовить її i сам сiдає поруч). Це король Ґеорґ, люба моя. Збiр у казармi, чи перекличка, чи наказ пити чай, взувати чоботи, сiдлати коней чи ще там щось подiбне. Солдати, коли їм чогось треба, не дзвонять у дзвоник i не гукають з ґанку, вони посилають сурмача, щоб сполохав цiле мiсто.
Джудiт. Ти справдi гадаєш, що немає небезпеки?
Андерсон. Аж нiякої.
Джудiт. Ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, а не тому, що певен цього.
Андерсон. Люба моя! На цiм свiтi завжди є небезпека для тих, хто її боїться. Є небезпека, що наш дiм згорить уночi, але це ж не заважає нам спокiйно спати.
Джудiт. Так, я знаю, ти завжди це говориш, i ти маєш рацiю. О, цiлком, я це знаю. Я, мабуть, просто боягузка, та й усе. Менi аж серце стискається, як тiльки я згадаю про солдатiв.
Андерсон. Нiчого, моя люба. Хоробрiсть варта того, щоб її вибороти.
Джудiт. Так, мабуть, це правда. (Знову пригорнулася до нього). О, який ти хоробрий, дорогий мiй! (Зi сльозами на очах). Ну, то й я буду хороброю: тобi не доведеться червонiти за свою дружину!
Андерсон. Отак добре! Я дуже радий чути це! Чудово! (Пiдводиться i весело йде до вогню, щоб просушити своє взуття). Ідучи додому, я заходив до Рiчарда Даджена, але не застав його.
Джудiт (схоплюється, здивована). Ти був у цiєї людини?
Андерсон (заспокiйливо). О, нiчого не трапилося, моя люба. Його не було вдома.
Джудiт (мало не плачучи, так, нiби цей вiзит для неї особиста образа). Але навiщо ти пiшов туди?
Андерсон (серйозно). Є чутка, що майор Суїндон зробить i тут те саме, що вчинив у Спрiнгтаунi: щоб настрахати, вiн скарає на смерть когось iз вiдомих бунтiвникiв, як вiн нас називає. Там вiн обрав для цього Пiтера Даджена, як найгiршу людину в мiстi, а тут — принаймнi так гадають усi — вiн може взяти Рiчарда, бо ж той має тут найгiршу славу.
Джудiт. Але ж Рiчард казав...
Андерсон (добродушно перебиває її). Ну, Рiчард казав! Вiн казав те, що, на його думку, мало налякати тебе i мене, моя люба. Вiн казав те, чому — хай простить йому Господь — вiн охоче б повiрив сам. Жах бере, як подумаєш, що значить смерть для такої людини. І от я вважав своїм обов’язком застерегти його. Я просив переказати йому...
Джудiт (сердито). Що саме?
Андерсон. Тiльки те, що хотiв би його бачити у важливiй для нього справi i що, якби вiн завiтав сюди мимохiдь, то був би бажаним гостем.
Джудiт (з жахом). Ти запросив цю людину сюди?
Андерсон. Так.
Джудiт (падає у крiсло, сплескуючи руками). Сподiваюся, вiн не прийде! О, благаю Господа, щоб вiн не прийшов!
Андерсон. Чому? Ти не хочеш, щоб я попередив його?