Кричати
Враз стало все простіше
Я скинув незбагненний краєвид брехні
Я скинув рухи тьмаві й дні безсилі
Пожбурив ген за небокрай слова прочитані й почуті
Я почав кричати
Довкруг всі гомоніли надто тихо говорили і писали
Надто тихо
Я розсунув межі крику
Стало все простіше
Бо в смерті відібрав той погляд на життя
Що затуляв переді мною світ
Від одного лиш крику
Стільки всього пощезло
Що вже ніколи не пощезне
Те що гідне жити
Тепер я впевнений що літо
Співає під холодними дверима
Під обладунками ворожими
Палають пори року в моєму серці
Пори року люди їхні зорі
Все тремтить одне на одне схоже
І крик мій голий сходить на один щабель
Безмежних сходів радости
І голий цей вогонь обтяжує мене
Снаги дає мені солодкої й тривкої
Так достигає плід
Обпалений морозом вкритий памороззю поту
Ось місце щедре
Де сплять лиш мрійники
Часи чудові крикнемо гучніше
Щоб мрійники міцніше спали
Закутані в слова
Що творять гожу днину для моїх очей
Я певний кожну мить
Що пращур і дитя мого кохання
Мого сподівання
Б'є щастя джерелом із мого крику
Щоб віднайти у високостях
Той крик котрий стане моїм відлунням.
З книжки
«ВІДКРИТА КНИГА II»
(1939-1941)
Мариністи
До Альберто Джакометті
І
Я взявся пестити
Море яке всмоктує грози.
II
Мій рот на рівні хвиль слова спиває
Сонячне золото вбирає на золотому теплому шляху
Як натовп стиснутий тренований палкий
Хвилі років у цьому дереві ажурному
У цьому дереві доступному і кольорам і людям
Їхня блакить безхмарне небо суміш вод
Їхнє мереживо й вогонь пустельного світанку
Дві долини три вершини єднаючись утворюють ланцюг
Океан який мене веде він має долю неба
А перша хвиля скрадає хмару.
III
Відкрите дзеркало на дивних цих птахів
Які тремтять від щастя з кожною краплиною води.
IV
Велика трава океану
На поснулих пісках
Квітка морячки
Зорі незвідані святкові
Білий полудень в глибинах темних
А в сітях зима
Образа кинута на вітер
На бурун могили.
V
Найбільший корабель
Найбільший корабель напівпотоплений
Немов кинджал у рані
Що пізнає пітьму
Найбільший пліт
Тут смерть легка
А море ще пустельніше ніж п'яний горопаха.
VI
Остання п'яна хвиля старого
Розчинені пагорби й місяць кумедний
Знайшли в моїм серці лиш простір закутий
І море у небі лиш крапля води.
VII
Цей камінь блідий на чолі найсильніших
Під сирою землею і мертвим листям
Всі погасли вогні у краях незнання
Під нігтями ржі
Ми нічого не знаєм про землю
Людині ми не потрібні
Її небо уже не наше
Все нам здається застиглим
Око і серце схожі на наші
Світло і його велети
Глибина і її карлики
Смерть без тіла смертного
Обурення бурі
Врятовані хай наш тягар здіймається
Як джерело у найпершому зблиску
Хай образ наш постане світлий
Ніч у криницях купається