Я вже не дзеркало
Де вперше
Без тіні ти собі казала
Щаслива врешті мати ясного побратима
Ти вірила що він тобі казав він що є сили крикнув
І ти проснулась раптом
Твоя тінь знову пішла за твоїм тілом
Двері зачинились
Віконна шиба впала в забуття
Портрет зітерся під твоїми непевними рухами
А вечір ролі роздавав
Хліб цього всім іншим хліб
Харч менше зло
Із вежі запізнілої здіймається згасаючий вогонь
З іншої вежі вже бляклої
Ковзає твердий острог єдиної ласки
Послух загорожа
Набридливі пригоди
Змарновані скарби оман
На вівтарі облуд
У вицвілій білизні через плачі марнотні
Туга барвисто тріумфує.
Смерть записана в утробі мандрьоха народився
Болото піч побілена змалілі хідники
Лахміття я збагнув їхнє призначення
Між усіма живими я не мав близьких
Долоня-пустка як вулкан
Очі утворені з плювків жалости і злоби
Я лише вдаю аби померти всупереч і припадаю
До глини до гострої жорстви
До схронів попелу у безладі розтрощених кісток
Із найдостовірнішого із зречень
До переплутаної геть мозаїки
Останньої з чеснот
Нікчемний безлад
Я пастки оминув
Мерці не сплять
І не відсвічують нічого
І ні вода ні вітер ні сонце ні зоря
Не здатні їх віднадити
Я бачу місто твоєї мрії
Яке заселиш ти сама
Виром краси своєї
Відмова і розрив.
Право обов'язок життя
Тут не буде нічого
Ні дзижчання комах
Ні тремтіння листочків
Ні звіра що облизується й виє
Ані тепла ані цвітіння
Ані паморозі ані сяйва ані запаху
Ні тіні прилизаної квіткою літа
Ні дерева у сніговому хутрі
Ні щоки рум'яної від радісного поцілунку
Ні крила сторожкого чи відважного у вітер
Ні чулого шматочка плоті ні співучої руки
Ані волі ні здобувати ні марнувати
Ні розкидати ні збирати
Задля добра задля зла
Ні ночі озброєної коханням чи спокоєм
Ні голосу впевненого із схвильованих вуст
Ні відкритих грудей ні розтуленої долоні
Ні убозтва ні багатства
Ані невидимого ані видимого
Ані важкого ані легкого
Ані смертного ані вічного
Тут буде людина
Байдуже яка людина
Я чи хтось інший
Інакше тут не буде нічого.
Якщо ти любиш
Якщо ти любиш сліпучу голизну
Що заяскріла в образах усіх
Її кров літа
Дарує усмішкам свої вуста злотаві
Сльозам безмежні свої очі
Великим прагненням свою вагу невловну
Для того що хочеш ти наблизити
Запалює зорю у джерелі
Руки ж твої в'язальники снопів
З'єднати можуть світло й попіл
Море й гори рівнину і гілки
Жіноче й чоловіче сніг і грань
А хмару найхимернішу
Слово найутертіше
Річ втрачену
Змусь їх затріпотіти крильми
Надай їм схожости в своєму серці
Змусь їх служити все життя.
Неділя пополудні
Склепінчасті володіння зорею сірою сповиті, в країні
сірій, без страждань, непевній.
Сповиті небеса нещадні, моря розгублені,
землі безплідні,
Сповиті невтомні перегони худих коней, вулиці,
якими вже не їздять авто, собаки і коти, що помирають,
Сповиті німбами чарівної блідавости жінки, діти
і недужі із почуттями чистими,