Смерть приходить самотня і йде самотня, а той, хто любив життя, залишився сам.
Це містерія чистого повітря, повітря хліба. Це містерія урагану, урагану бідного. У бідних оселях люблять тишу. Люблять також тишу. Але діти репетують, жінки плачуть, чоловіки кричать, музика — жахлива. Хотілося б зібрати жниво, щоб присоромити зірки. Який чорний безлад, яке гниляччя, яке лихо! Киньмо ці пелюшки у потік, викиньмо наших жінок на вулицю, викиньмо наш хліб у смітник, киньмося у вогонь! Киньмося у вогонь!
На глибині серця, на глибині нашого серця чудовий день, чудовий день твоїх очей триває. Поля, літо, ліси, ріка. Лише ріка незрушність вершин оживляє. Наша любов — то жага життя і зневага смерти. Із непевного і стражденного вічне полум'я постає. В очах твоїх лише день без руху і без смеркання, день на землі світліший, ніж на відкритому ґрунті смертні троянди в полуденних струмках.
На глибині нашого серця твої очі неосяжніші за небеса, за їхнє серце теменне. Стріли радости, вони убивають час, убивають надію, убивають розлуку.
Життя, тільки життя — сутність людська довкруг твоїх світлих очей.
З книжки
«ПОВНА ПІСНЯ»
(1939)
Остання пісня птаха дарує чорні крила
У пору тиші у пору снів
Останній дзьоб її стулився перед моїм оком
Оселя без підвалин без стін постала промениста
Пригадую південний грізний океан
Пригадую рівнину із зашитим ротом
Промінням сонця й олив'яний пушок на золоті грози
Мені улітку добре мене чарує спека
Пригадую ту сірооку дівчину із золотим волоссям
Її чоло і лиця груди омиті зеленню й місячним сяйвом
І вулицю похмуру й млисту через яку блідаве небо
Свій прокладає шлях як прагнуть поцілунку
Пригадую хитливі рухи своїх сновидь
На невірних ложах і як із хмаровища
Вийшло тіло несамовите обплетене бажаннями
і ланцюгами
Крок за кроком спека мене відтинає від світу й оголює
Свято лиш тут
В цьому яйці що висиділи земля і світло
Це спокій літньої ночі.
Очима й пальцями вивчаю усмішки
Удосвіта оспалі трави
Які підводяться загледівши табуни
Груди що вже не відчувають голоду
Що вже не мають сорому
Жінку котра стає спільницею
Кохання кволого й шаленого кохання
Жінку уважну до життя
До урагану сліз
До тиші острова зеленого
Очима й пальцями вивчаю усмішки
Їх віддзеркалюю
Хто ці лагідні істоти
Що гомонять про мій спочивок
Всміхаючись росі
Лагідне сонце як кротове хутро
Кучерик на чолі
Довга незрушна ніч розбита
Гарна маска збита з пантелику
Ланцюг розпався
Листочок розгортається
Усмішка триває
Мої очі мої пальці
Наша юність ніжно
Народжує світанок на землі.
Треба щоб ти себе бачив як помираєш
Щоб знати що ти ще живеш
Море так високо а серце так низько
Син землі їдець квітів плодів золи
У твоїх грудях морок щоб назавжди затьмарити небо
Сонце відпускає мотузку мури вже не танцюють
Сонце залишає птахам шляхи непроторенні.
Ти бачиш вогник вечоровий виходить із своєї мушлі
Ти бачиш як ліси ховаються у свіжість
Ти бачиш голий паділ на схилах сповільненого неба
Високий сніг заввишки з море
А море сягає аж блакиті