Хаблак зробив пісне обличчя і хотів уже перейти до суті розмови, та двері відчинилися і в кімнату зазирнула бабуся. Вона поманила пальцем Хаблака, майор підвівся і посунув до неї, та бабуся не дочекалася і запитала:
— А як же буде з моїм чемойданом? Ти чого про нього розпитував? Чи не вкрали?
Хаблак подумав, що розмова із старою може затягнутися до безконечності, тому й запевнив, не вагаючись:
— Ні.
— Бо я ж казала: іграшки там і гостинці, як же я додому без них?
— За ваше майно, — ухильно мовив Хаблак, — несе повну відповідальність аерофлот. Розумієте, повну?
— Ну, коли так… — Бабця, здається, заспокоїлась, проте все ж пробуркотіла: — Краще б чемойдан був у мене.
Хаблак ледь помітно всміхнувся: не міг же сказати старій, що в принципі згоден з нею. Озирнувся і спіймав насмішкуватий погляд Манжули. Той, не чекаючи, поки Хаблак почне розмову, запитав сам:
— Якщо не помиляюсь, наша бесіда викликана неприємним епізодом з багажем?
— Коли, звичайно, це можна назвати тільки неприємним епізодом…
— Вибачте, з ким маю справу?
— Майор Хаблак, старший інспектор Київського карного розшуку.
— Оперативно працюєте.
Хаблак промовчав: зрештою, яке діло цьому піжонові до методів роботи міліції. Запитав сухо:
— Хочу поцікавитись, Михайле Микитовичу, де ви живете? І працюєте?
Манжула примружився.
— Вибачте, — запитав сам, — я тут у якій, так би мовити, ролі? Свідок, потерпілий?
— Бачите, — Хаблак кивнув на порожній стіл, — я не веду протоколу. Якщо не заперечуєте, треба з’ясувати кілька питань.
— Не заперечую, — напрочуд лагідно погодився Манжула. — Як мене звати, вже знаєте. Мешкаю в Одесі, вулиця Степова, сорок сім. Працюю у відділі постачання машинобудівного заводу.
— Ким?
— Заступником начальника відділу.
“Сто сімдесят — сто дев’яносто карбованців на місяць. Плюс прогресивка, — швидко прикинув Хаблак, — не розженешся”.
Запитав:
— Були у відрядженні?
— У Києві наш главк.
— Щось вибивали?
— Робота… — розвів руками Манжула. — Верстати, паливо, метал… Без постачальників — хана.
— Довго були в Києві?
Манжула зітхнув.
— Два тижні угробив.
— Успішно?
— Більш-менш…
— Де мешкали?
— У готелі.
— Речей мали багато?
— Які в нас речі!.. Малий джентльменський набір: білизна, носовички, плащ, піжама та зубна щітка.
— Може, щось придбали в Києві?
Манжула хитро примружився.
— Чогось ви ходите околясом… Давайте вже прямо…
— Давайте, — погодився Хаблак. — Валізу в багаж здавали особисто?
— Звичайно.
— Укладали її самі?
— Хто ж іще?
— І чужі руки її не торкалися?
— От ви про що! — Манжула подивився на Хаблака холодно. — Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці. В моїй валізі, крім звичайного мотлоху, не було нічого. Гарантія.
— А якщо гарантія, — підвівся майор, — то не смію більше затримувати.
Вони попрощалися, задоволені один одним, принаймні так вирішив Хаблак, побачивши, як приязно посміхнувся йому Манжула, зачиняючи двері.
До кабінету зайшла сива жінка в темно-синьому англійського крою костюмі й білій блузці. Вона зиркнула на Хаблака суворо, як учителька на недбалого учня, і майор підвівся саме як нехлюй-хлопчисько. Стояв за столом і дивився, як наближається до нього — сувора, гордовита й неприступна, здавалося, зараз вичитає за недоречний жарт чи негарний вчинок. Тому й почав мало не запобігливо:
— Вибачте, що потурбували, та вимушені побалакати з усіма пасажирами…
— Чого вже, — махнула рукою владно, наче відпускаючи майорові цей гріх. І, не чекаючи елементарних запитань, назвалася: —Марія Федотівна Вінницька. Доктор медичних наук. Цього досить?
— Працюєте?..
— Завідую кафедрою медичного інституту.
Хаблак обійшов стіл і подав Марії Федотівні стілець. Опустилася на нього, не спершись на спинку, й дивилася, як і раніше, холодно й запитально.
— Нам треба з’ясувати лише одне питання. — Хаблак стояв перед професоркою, збагнувши, що саме цей зовнішній вияв шаноби може зіграти на його користь. — Маєте номерок на валізу, яку здавали в багаж?
— Два… — Вінницька клацнула замком сумки й витягнула дві картонки. — Від валізи й сумки.
— Ви самі вкладали речі?
Професорка зміряла Хаблака з ніг до голови уважним поглядом, подумала трохи й відповіла вичерпно, певно, звикла до несподіваних запитань в аудиторіях і ніколи не знічувалася:
— Я їду до санаторію на місяць і не хочу обмежувати себе. Речі відбирала сама, частково дочка, вони разом із зятем уклали валізу й сумку, я не маю часу займатися такими дрібницями, слава богу, мої домашні ще розуміють це…
— Отже, дочка й зять… — роздумливо сказав Хаблак. — Хто ж саме?
Вінницька лише знизала плечима, либонь, вона й справді не надавала цьому значення, але й Хаблак мусив докопатися до істини.
— Ви самі здавали речі в багаж? — запитав.
Професорка подивилася на нього так, що майор одразу зрозумів усю недоречність свого запитання. Однак все ще дивився запитливо, й Вінницька нарешті зглянулася на його прохання:
— Зять, — відповіла, — зять відвіз мене до аеропорту й владнав усі формальності.
— Маєте гарного зятя… — чи то ствердив, чи то запитав Хаблак, проте Вінницька нічим не виказала свого ставлення до цих слів, і майор зрозумів, що вона не поділяє його наді о оптимістичної оцінки свого родича. Подумав: звичайні стосунки тещі з зятем, надто ж тещі титулованої, владної, яка звикла в усьому грати першу скрипку.
І ще подумав, що зять, зрештою, міг збунтуватися, і важко уявити, яких форм може набрати цей протест.
— Хто ваш зять? — запитав.
Вінницька зневажливо випнула нижню губу, буцім саме обговорення цієї проблеми вважала нонсенсом.
— Звичайний інженер, — пояснила.
— Бувають незвичайні?
— Авжеж, — вона підвела очі на Хаблака: невже справді не розуміє? І вела далі з притиском: — Рядовий всюди лишається рядовим, середнім; невже й серед вас нема таких? Ну, знаєте, одному все життя судилося ходити в лейтенантах, а другий в сорок уже генерал.
Що ж, у принципі Вінницька мала рацію, але Хаблакові не сподобалося, як саме було висловлено цю сентенцію, особливо стосовно до власного зятя.
— Де він працює? — поцікавився.
— Якийсь мостозагін.
Майор прикинув: люди, які споруджують мости, можуть користуватися вибухівкою, це схвилювало його і, певно, зміна в майоровому настрої не пройшла повз увагу спостережливої професорки, бо мовила з відчутним іронічним підтекстом:
— Мій зять і мухи не скривдить. На жаль, людина без злетів, але добра й тиха. Мабуть, для сімейного життя це гарно, звичайно, дивлячись для кого, мою дочку це влаштовує, може, це й добре.
— Дуже вдячний вам за інформацію, — стримано вклонився Хаблак.
Вінницька зрозуміла його правильно й підвелася, вона попрямувала до виходу — суха й незалежна, либонь, і не озирнулася б, та Хаблак зупинив її.
— Прізвище вашого зятя? — запитав.
Професорка кілька секунд постояла й лише потому оглянулася. Проказала упевнено:
— Даремно. Я маю на увазі, що даремно підозрюєте його. Тихішої людини нема на світі. Він не здатний на щось серйозне, сподіваюсь, ви розумієте мене? На жаль, не здатний, — додала.
— І все ж?
— Іван Петрович Бляшаний… — вона вимовила слово “Бляшаний” так, що одразу стало зрозуміле її ставлення до людини, котра, попри всі вади, має ще й таке непрезентабельне прізвище. І вийшла, сердито грюкнувши дверима.
Хаблак постояв трохи, осмислюючи щойно одержану інформацію, і запросив наступного відвідувача. Приблизно через півтори години він закінчив розмову з половиною пасажирів злощасного літака, занотувавши в записнику чотири прізвища. І пішов до кімнати директора готелю, де розмовляв з пасажирами Дробаха.
Певно, вони працювали майже синхронно, бо в коридорі сиділа лише одна жінка — фарбована білявка з довгим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона небайдуже глянула на Хаблака, який ледь не зіткнувся в дверях з червонощокою жінкою, обличчя котрої аж пашіло обуренням. Відтрутивши майора, вона тицьнула пальцем у білявку й мовила, задихаючись від люті: