— Ідіть, поспішайте, вони ще сміють допитувати нас, замість захистити, я вже й так ледь живу, трохи не вмерла від переживань і страху.
Вона явно казала неправду. Про переживання, переляк, не кажучи вже про смерть, певно, не могло бути й мови, її здоров’я вистачило б на трьох, а то й більше звичайних пасажирів, проте Хаблак не став заперечувати, знаючи, що зачепити таку сварливу особу міг хіба що самогубець.
Слідом за червонощокою жінкою до коридора вискочив Дробаха.
— Ну, для чого так, шановна?.. — пробуркотів примирливо й, побачивши Хаблака, ледь помітно підморгнув йому.
Майор зрозумів слідчого без слів: з такими жінками розмову на рівних вести майже неможливо, вони одразу йдуть у наступ, а хоч трохи відчувши непевність позиції протилежної сторони, буквально знищують її.
Але Дробаха набачився і не таких агресивних тіток, либонь, він усе ж витягнув з неї потрібну інформацію, бо посміхався задоволено й нетерпляче переступав з ноги на ногу.
— Прошу вас, Людмило Романівно, — вклонився білявці. Та підвела на нього здивовані очі: звідки цей кругленький і зовні зовсім домашній і затишний чоловік знає її?
А Дробаха посміхався їй, як старій знайомій, і білявка пройшла у гостинно розчинені двері кабінету, обвіявши Хаблака й Дробаху густим і солодким запахом парфумів. Якби Хаблак розумівся на них, одразу б збагнув, що Людмила Романівна не рівня попередній відвідувачці, що такі парфуми можуть дозволити собі тільки люди заможні, і то не всі — котрі опікуються собою, дуже полюбляють власну персону, й для яких п’ятдесят карбованців за маленький флакончик паризьких парфумів не такі вже й великі гроші — вони заплатили б і більше заради самоутвердження.
Однак Дробаха, либонь, знав ціну пахощам Людмили Романівни, бо випередив її і шанобливо підсунув стілець, сам умостився навпроти па диванчику, сплів пальці на грудях і мовив вибачливо:
— Ми затримаємо вас, шановна, лише на кілька хвилин, бачите, розмовляли з усіма пасажирами, ви — остання, якби я знав, що ви нудьгуєте в коридорі, давно відпустив би…
Хаблак усміхнувся: Дробаха покривив душею, але зробив це тонко й невимушено — привернув жінку до себе й спрямував розмову в потрібне русло.
Справді, Людмила Романівна подарувала слідчому щиру усмішку н заспокоїла його:
— Не все одно, де чекати літака — тут чи в аеропортівському залі? До речі, чи скоро?..
Дробаха запевнив:
— Хвилин через тридцять, може, раніше. — Він знав, що одеський літак готовий до вильоту, і посадку оголосять одразу після того, як відбудеться розмова з останнім пасажиром.
— О боже, — заметушилася Людмила Романівна, — ви не затримаєте мене?
— Усього кілька запитань.
Жінка нетерпляче засовалася на стільці, і Дробаха почав, не гаючи часу:
— Ви заміжня, Людмило Романівно?
— Звичайно, — відповіла з гідністю, навіть трохи ображено: невже не зрозуміло — жінка з такими даними рідко коли лишається самотньою.
— Мешкаєте в Києві?
— У новому будинку на вулиці Леніна, — одповіла не без пихи.
Дробаха замислився лише на секунду — згадав: на вулиці Леніна останнім часом споруджено лише один житловий будинок.
— На розі Коцюбинського? — уточнив. — Чудовий район, у самому центрі. Квартири поліпшеного планування…
— Так, квартира в нас непогана.
— Двокімнатна?
— Три.
— Чудово, — схвалив Дробаха, — ваш чоловік?..
— Директор комбінату. Юрій Лукич Лоденок. Може, знаєте?
— Лоденок?.. — підвів до стелі очі Дробаха. — Здається, знаю… — він кинув погляд на Хаблака, наче радився з ним, і майор збагнув, що Дробаха вперше чує це прізвище, просто спритно підігрує пихатій білявці. — Кажуть, чудовий керівник.
— Так, чоловіка цінують.
— Головне, аби цінувала жінка.
— Не без того.
— Він проводжав вас до аеропорту?
Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.
— Чоловік опікується мною.
Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.
— Скільки мали багажу? — запитав.
— Дві валізи.
— Ви самі складали речі?
Жінка зневажливо гмикнула.
— Юра не дозволяє мені займатися побутом, — одповіла з гідністю.
“Ну й ну, — подумав слідчий, — невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:
— Летите до Одеси на відпочинок?
— Чоловік дістав путівку до санаторію.
— І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?
— Я витягала із шафи, він складав.
— Невже він уміє це?
— Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?
Дробаха проігнорував це запитання.
— Отже, — вів своє, — ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?
— Так.
— І сам здав їх в аеропорту?
— Він же чоловік!
— Ви завжди їздите на курорт одна? — втрутився Хаблак.
Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.
Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував:
— Залишати вдома такого керівного чоловіка самотнім небезпечно.
— Гадаєте?.. — посміхнулася легко, проте нараз шкіра на її чолі пішла зморшками, певно, іноді й сама думала так — спохмурніла, перевела погляд на Дробаху й повторила: — Вважаєте?.. Тому й розпитуєте про валізи? Кажіть прямо…
— Ну, що ви, просто мусимо уточнити деякі деталі…
Людмила Романівна сплела пальці, стиснула так, що суглоби побіліли, й нараз мовила твердо й переконано:
— Він завів собі коханку й вирішив позбутися мене. А я, як остання дурепа… Так, вертаюсь додому…
Дробаха вискочив з крісла як м’ячик, обійшов довкола столу й нахилився до жінки.
— Ви сприймаєте наші запитання надто серйозно, — спробував заспокоїти. — Просто ми розшукуємо деякі речі, стався нещасний випадок, от і опитуємо пасажирів.
— Так, нещасний випадок… — риси обличчя в Людмили Романівни розгладилися, вона одразу повірила Дробасі, звичайно, їй хотілося вірити йому, й Хаблак подумав, що перепади в настрої жінок рідко коли грунтуються на логіці й залежать переважно від емоцій. — Отже, випадок, а я наговорила на Юрка, сподіваюсь, ви не сприйняли мої слова за чисту монету?
— Звичайно, — заспокоїв Дробаха, — і не треба вам вертатися в Київ. То більше, — зиркнув на годинник, — що через кілька хвилин оголосять ваш рейс.
Коли Людмила Романівна пішла, Хаблак улаштувався на її стільці й витягнув записник.
— Четверо, — повідомив, у мене четверо таких, що потребують перевірки.
— І в мене троє. — Дробаха витягнув із шухляди столу списаний аркуш. Одну з них ви бачили: шановна Людмила Романівна Лоденок. Не дуже віриться, що її чоловік міг вдатися до таких… — затнувся, шукаючи слів, — крайніх заходів, та перевірити зобов’язані. Ще маємо Миколу Васильовича Королькова. Академік, доктор наук, директор науково-дослідного інституту. Летить до Одеси на симпозіум, валізу укладав дома сам, бо дружини не має, розлучений, але потім в інституті до неї міг хтось полізти: залишив її біля вішалки в приймальні.
— У приймальні сидить секретарка, — заперечив Хаблак, — і від її пильного ока…
— А якщо секретарка має підстави не любити начальника? До того ж Микола Васильович не може згадати, хто поклав до його валізи бутерброди, які принесли з буфету. Академік весь у своїй фізиці, на інші клопоти його не вистачає.
— Так, — нахилив голову Хаблак, — у таких людей багато друзів, учнів, багато й недругів. — Уявив, який переполох викличе розслідування справи з валізою академіка не тільки в інституті, й похитав головою.
Дробаха акуратно склав аркуш з помітками, заховав до внутрішньої кишені піджака.
— Нарешті Ярослав Нестерович Залітач, — підсумував, — студент-заочник і робітник. Його дорожню сумку уклали товариші — у гуртожитку. Добряче хильнули й поїхали в аеропорт.