— Так, Федоре. — Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. — Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?
— Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…
Курочко досадливо поморщився.
— Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..
Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.
— Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…
— Годиться, — схвалив Ярослав Іванович. — Сиди тут, нікуди не відлучайся.
Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.
Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами — можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:
“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”
І знову:
“Еники-беники…”
— Вітаю вас, Михайле Михайловичу! — Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. — Радий бачити в доброму здравії.
Заступник директора поворушився у кріслі — він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.
Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича — це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку — це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком — дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу — правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.
Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” — добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:
— Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…
— Без добрих вістей не ходимо.
— Розмовляли з Норвідом?
— Навіть двічі.
— Успішно?
— Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.
— Бовдур! — раптом обурено вигукнув Колобок. — Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..
— Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…
Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:
— Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!
Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?
— Наука, дорогий Михайле Михайловичу, — сказав нарешті, — баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.
— Кому як, — невдоволено покрутив головою Колобок. — Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.
— Так, — скрушно зітхнув Курочко, — не те, що ми, трудяги… — Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: — На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…
Колобок зіщулився. Як приємно було чути ці слова, сам думав так, але ж ніколи не насмілювався уголос,
А Курочко!..
Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…
Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, — вів далі:
— Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.
— Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.
Курочко, люто випнувши губи, мовив:
— І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки — ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… — затнувся і облизав смаглі губи. — Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?
Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.
А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:
— Чи не набридло вам бути тінню Королькова?
— Що ви, що ви! — замахав руками Куцюк-Кучинський. — Я так шаную Миколу Васильовича!
— І вік ходитимете в замах.
— Пишаюся цим.
— Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:
— Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!
— Звичайно, я можу припинити, — розсудливо одповів Курочко. — Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..
— Ну, гаразд, — здався Колобок, — все правильно, але ж ви так несподівано…
— Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.
— Однак не все залежить від нас…
— Так, не все.
— От я й кажу: під богом ходимо.
— Єднати ряди треба, шановний.
— Це в нашому інституті! На Королькова ж моляться!
— Не всі, Михайле Михайловичу, і своїх людей шанувати мусимо. Потихеньку, шановний, та не зволікайте. Поки дехто обертається в академічних висотах, ми всі земні позиції займемо.
— Легко сказати…
— Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.
Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.
— А ви недарма прийшли до мене, — здогадався нарешті. — З ідеями? Що ж, викладайте.
— Завжди поважав вас за гострий розум, — з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. — Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.
— З радістю, та чи зможу?
— Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…
— Кого?
— Грача.
— Федір Степанович людина справді поважна, — обережно погодився Колобок. — І заслуговує на підтримку. Я чув — він закінчив докторську.
— Приємно мати справу з розумною людиною, — підлестив Курочко. — І відділ рекомендує її до захисту.
— То в чому ж справа? — знизав плечима Куцюк-Кучинський. — Хто сумніватиметься у рішенні відділу?