Не полічити страв, які з’їдаються у звичайній їдальні самообслуговування — і хто може знати, що з кожного вареника чи біфштекса йде відрахування…
Від цих думок Валерію Савичу зробилося приємно і водночас жахно, жахно за своє світле майбутнє. Можливо, подумав, варто й зупинитися — нагребли вже досить: самих ощадних книжок на пред’явника — десять. І кожна — на сім тисяч.
А колись же солодкою мрією було — п’ятдесят тисяч. П’ятдесят — і крапка. Сума видавалася недосяжною, її вистачило б на все життя, безбідне, навіть комфортабельне. Однак він давно вже визначив нову цифру, даючи слово зупинитися на ній і знаючи, що нічого з цього не вийде, бо заплутався в грошах, килимах, сервізах, кришталі та ювелірних виробах, як павук у власних тенетах.
Та й що для них з Уткою золото? Ганна Бориславівна розповідала: позавчора їхала в переповненому тролейбусі й загубила золотий годинник з браслетом. Так навіть і не нахилилася. Спробуй розштовхати пасажирів!
Лапський подумав: він би все ж розштовхав, бо не такий гордий, як Утка.
От клята баба, розуму й пихи вистачить на десятьох, і це — з таким прізвищем!..
Валерій Савич допив коньяк і покрутив у м’ясистих пальцях кришталевий келишок.
— Отже, — мовив якось невизначено, — я тебе, Федю, попередив. То й роби висновки. — Зітхнув і підвівся, знаючи, що вирішувати за директора доведеться йому, Валерієві Савичу Лапському. Що ж, він витерпить і не таку халепу, як з цією офіціанточкою.
Борис приніс усе одразу: каву, пляшку мінеральної води, бутерброд і тістечко. Хаблак з задоволенням випив півсклянки холодної води і показав Борисові очима на крісло поруч.
— Сідайте, — попросив, — бо якось незручно розмовляти не на рівних.
Шафран присів на краєчок крісла, наче приготувався скочити за найменшої тривоги, і очікувально втупився в Хаблака. Майор не став випробовувати його терпіння:
— Надя розповіла дещо про ваші порядки. Ну, про щоденні п’ятірки та десятки Лапському.
Борис знервовано засовався в кріслі.
— Було, — відповів не дуже впевнено. — Бувало, — поправився, певно, згадавши, що розмовляє все ж з працівником міліції.
Хаблак вирішив трохи заспокоїти його.
— Бачите, Борисе, — сказав, — я не веду протоколу і розмовляємо ми з вами неофіційно. Розумію: було й у вас щось, проте ніхто не збирається притягати вас до відповідальності.
Борис кивнув, облизав сухі губи й мовив:
— Надя Наконечна розповіла вам про наші ресторанні порядки, і я підтверджую…
— Кому йшли ці гроші?
— Валерій Савич казав: директорові та ревізорам.
— Тобто Лапський сам наштовхував вас на обраховування клієнтів та побори з них у вигляді чайових?
— Чому — наштовхував? І зараз — також…
— Надя казала: ви відмовились.
— Гадаєте, всі?
— Ні, так я не вважаю.
— Отож.
— І легко набрати цю щоденну десятку? Адже мусите щось лишити й собі…
— Дивлячись які клієнти… — відповів невизначено.
— Ну, Борисе, ми ж з вами відверто й без протоколу.
— Якщо ділові люди гуляють, якнайменше — четвертак…
— Ділові?
Борис зиркнув недовірливо.
— Невже не знаєте?
— Догадуюсь.
— Але ж ділові гуляють не щовечора. Крім того, знають, де сідати. Мають своїх офіціантів і свої столики.
— Невже?
— Якщо навіть заздалегідь не замовили, Лапський влаштує.
— І скільки за вечір лишають у вас ділові?
Борис задумався.
— Звичайна компанія з п’яти — шести чоловік, — пояснив, — лишає карбованців сто — сто двадцять. Якщо з дівчатами, трохи більше. Як правило, — уточнив, — але не завжди. А ділові — карбованців шістсот — сімсот.
— Невже? — здивувався Хаблак. — Невже один чоловік за вечір може з’їсти й випити на сотню?
— Одна пляшка марочного коньяку в нас, — пояснив Борис, — не менше тридцятки. А діловий і з двома упорається. Ось і рахуйте…
— І скільки у вас офіціантів?
— У цьому залі семеро.
— Сімдесят карбованців чистого податку?
— Було.
— Добре, ви тепер припинили давати Лапському на лапу, — пожартував Хаблак, — і що ж він?
— Мушу ходити з нащуленими вухами. Як канатоходець. Один хибний крок і…
— Чому не скаржились?
— Одна пробувала: з’їли й кісток не лишилося. До того ж як довести?
— Існують способи.
— А ви врахуйте: люди різні працюють, і декого такі порядки цілком улаштовують.
— Вас — ні?
— Не розмовляв би з вами. Мене, Надю, ще кількох…
— По-моєму, скрутити Лапському голову не так уже й складно.
Борис заперечив:
— Ви не знаєте його: звір!
— До речі, — удавано недбало поцікавився Хаблак, — це ж позавчора відлітала Надя? У цей час Лапський був тут, у ресторані?
— Так, Надя прибігла на дванадцяту — попрощатися. І сам Валерій Савич прийшов.
— На дванадцяту?
— Так.
— Але сьогодні ж нема…
— Він так рано ніколи не з’являється.
— А позавчора прийшов?
— Виходить.
Інформація була дуже цікавою, і Хаблак вів далі:
— Наконечна казала, що просто з ресторану поїхала в аеропорт. Отже, прийшла з валізою?
— Напевно, я не бачив.
— Скажіть, Борисе, ви ж не приходите на роботу в цій сорочці з метеликом?
— Звичайно. Маємо кімнату, де переодягаємось.
— А жінки?
— І вони також.
— І Надя, мабуть, лишила валізу в цій кімнаті?
— А де ж іще?
— Лапський чи хтось інший могли зайти туди?
— Кімнати не замикаються.
— Хтось міг залізти до Надиної валізи?
— Що ви, в нас ніхто не дозволить собі цього. Скільки працюємо, жодного випадку.
— А в принципі?
— Я ж кажу: кімнати не замикаються.
Хаблак подумав, що він, певно, одержав од Шафрана максимум потрібної інформації.
— Дякую, — мовив, — ви допомогли нам. Офіціант нерішуче підвівся.
— І це — все? — запитав недовірливо. — А що ж буде з нами? І Лапським?
— Згодом усі питання розв’яжуться, — впевнено пообіцяв Хаблак. — А ви тримайтеся своєї лінії. Самі розумієте: чесній людині ніщо не загрожує.
10. Хаблак закип’ятив у чашці воду, кинув паперовий пакетик з чаєм, сидів, думав, машинально калатаючи ложечкою, і зовсім забув про чай, згадав, коли той уже зовсім охолов, але підігрівати не хотілося, відсьорбнув холодного. На чистому аркуші паперу написав два прізвища:
Бляшаний Іван Петрович.
І трохи нижче:
Лапський Валерій Савич.
Вирішив, що Валерій Савич, мабуть, уже з’явився на роботу, вечірні відвідувачі, правда, ще не займають столики, однак до вечора слід підготуватися, певно, вже є замовлення, і слід зорієнтуватися, хто де сидітиме й хто кого обслуговуватиме.
Проте з Лапським можна побачитись і увечері, нікуди не дінеться, то більше, що Хаблак не мав твердої упевненості: чи варто з ним розмовляти — можливо, слід раніше зібрати про нього деякі відомості — раптом хтось помітив, як він ліз до чемодана Наконечної.
Вирішивши побувати раніше в мостозагоні, Хаблак викликав машину. Допив холодний і несмачний чай, кинув до шухляди аркуш з двома ретельно виписаними чорним фломастером прізвищами, подумав, що варто було б зателефонувати Дробасі. Набрав номер — безрезультатно: Іван Якович не відповів. Поклав трубку, і телефон задзвонив одразу, майор відгукнувся, майже впевнений, що його викликає Іван Якович.
Проте, виявилось, дзвонили з Одеси. Хаблаків знайомий, заступник начальника обласного управління карного розшуку, підполковник Гурій Андрійович Басов повідомив таке, що майор одразу забув про викликану машину й поспішив до Каштанова. Однак у приймальні довелося посидіти — полковник розмовляв з якимось відвідувачем.
— Щось нове про вибух? — запитав Каштанов.
— Так, десять хвилин тому подзвонили з Одеси. На березі моря за Лузанівкою загинув один з пасажирів того літака — Михайло Микитович Манжула. Впав у море з крутого берега і розбився об каміння. Чи зіштовхнули…
— Коли?
— Тіло знайшли близько десятої. Був ще теплий.
— Як установили, що саме Манжула?