Мар’яна Микитівна Ковальова мешкала в комунальній квартирі на старій одеській вулиці — чотириповерховий будинок з великим квадратним двором, квартири великі, галасливі, населені корінними одеситами, яким пальця в рота не клади.
У квартирі мешкали ще дві сім’ї — раз треба було дзвонити Кременецьким, двічі — Дорфманам і тричі — Ковальовій.
Майор натиснув тричі, сподіваючись, що відкриє сама Мар’яна Микитівна, та за дверима залопотіли легкі кроки, двері трохи відчинилися, і в щілину визирнуло дівча.
— Вам кого? — запитало, блиснувши очима.
— Ковальову.
— Зараз. — Дівча не відкинуло ланцюжок, зникло і з’явилося хвилини через дві. Запитало:
— А ви хто? Бабця питає…
— Скажи, з міліції.
Дівча округлило очі й знову залопотіло коридором. На цей раз пауза затяглася хвилини на чотири, Хаблак роздратовано переступив з ноги на ногу, нарешті почув човгаючі кроки, у щілину визирнула сама Мар’яна Микитівна, побачила Хаблака, впізнала, але не відчинила одразу.
— Ви до мене? — запитала.
“Ні, до папи римського…” — ледь не вигукнув Хаблак, проте відповів напрочуд увічливо:
— Маю розмову і, якщо не заперечуєте…
— Заперечую, не заперечую… — пробуркотіла сердито, — все одно спробуй здихатись…
Скинула ланцюжок і поплуганилась довгим, захаращеним якимись старими шафами й скринями коридором. Хаблак вирішив, що й кімната в Мар’яни Микитівни така ж захаращена — старий цератовий диван, дубовий буфет, етажерки, комоди й віденські стільці, але, виявилось, помилився, бо у великій тридцятиметровій кімнаті стояла модерна імпортна “стінка”, а між модним, оббитим золотистою тканиною диваном і такими ж кріслами притулився полірований журнальний столик. Щоправда, замість журналів та газет тут зовсім по-королівському лежало на вишитій подушці біле кудлате собача — побачивши Хаблака, поворушилося, показало зуби й невдоволено загарчало.
— Не бійтеся, — заспокоїла Мар’яна Микитівна, ніби й справді болонка могла когось злякати. Взяла собаченя разом з подушкою і притулила до грудей, зовсім як малу беззахисну дитину.
Пам’ятаючи сердиту репліку Ковальової в коридорі, Хаблак приготувався до бесіди неприємної, коли треба долати недоброзичливість і навіть ворожість, проте Мар’яна Микитівна чи то опанувала себе, чи то змінила тактику — запропонувала майорові м’яке й зручне крісло й поцікавилась, чи не хоче чаю.
Хаблак не хотів: пообідав разом з Волошиним у їдальні й випив замість компоту пляшку пепсі-коли, однак не відмовився, знаючи, що бесіда за чашкою чаю стає менш офіційною, набирає якогось інтимного забарвлення, а йому хотілося побалакати з Мар’яною Микитівною саме так, неофіційно, коли в людини зникає напруженість та упереджене ставлення до представника влади.
Мар’яна Микитівна взяла чайник і пішла до кухні — з чайником в одній руці й притиснувши собача другою. Хаблак зручніше вмостився в кріслі, чіпко оглядаючи кімнату, — розраховував мінімум на десятихвилинне чекання, та Ковальова з’явилася хвилини за дві з тацею, на якій стояли чашки з цукорницею, та незмінним собачам, котре ніяк не могло примиритися з Хаблаковим уторгненням і гарчало на нього.
— Якраз у Дорфманів закипів чайник, — пояснила Мар’яна Микитівна. Вона дістала з серванта вазочку з варенням і малесенькі блюдечка, усе це розмістила на журнальному столику, де раніше лежала болонка, тепер собача вмостилося у неї на колінах, періодично показуючи Хаблакові зуби, — чомусь майорові розхотілося пити чай, та все ж затиснув чашку долонями, пригубив, поставив назад на столик і мовив:
— Сподіваюсь, Мар’яно Микитівно, наша розмова не видасться вам дуже обтяжливою, бачу, ви жінка мужня і знайдете в собі сили, або відповісти на кілька запитань.
Мар’яна Микитівна наклала собі повне блюдечко варення, гостро зиркнула на Хаблака й відповіла твердо:
— Так, я знайду в собі сили, хоч і важко. Бідний Мишко, він так любив мене, до речі, я маю докази цього, — вставила раптом зовсім іншим тоном, по-діловому, — він любив мене, бо зневірився в жінках. Боже мій, як він страждав! — вигукнула нараз патетично, закотивши вгору очі.
“Підпільний страждальник і пройдисвіт, — не без роздратування подумав Хаблак. — Страждав і крав у держави…”
Так, майор був упевнений, що Манжула обкрадав саме державу, спробуй в наші часи накрасти в квартирах чи награбувати в перехожих на п’ятдесят тисяч карбованців, не рахуючи золота, кришталю та килимів…
А скільки ще розтринькав, пропив, прогуляв…
Хаблак відчув, як злість підступила до серця, і, щоб приховати свої справжні почуття, взяв чашку й почав помішувати в ній срібною ложечкою. Сказав, підігруючи Ковальовій:
— Я чомусь упевнений, що ви — єдина людина, якій довіряв Михайло Микитович. Тому й прийшов саме до вас.
— Кому ж довіряти, як не сестрі! — ствердила й нараз запитала наче між іншим, але дивилася гостро й пильно: — Коли я зможу одержати гроші?
— Ви маєте на увазі?.. — аж здивувався такому нахабству Хаблак.
Проте Мар’яна Микитівна не жартувала.
— Так, — вела далі, — я маю на увазі гроші, які вчора чомусь забрала міліція. Незаконно забрала. Ці гроші належать мені, бо я — єдина спадкоємиця і маю право…
— Ось про ці гроші я і хотів порозмовляти з вами, — перебив її Хаблак.
— А для чого розмовляти? Їх треба повернути, я скаржитимусь — до чого дійшли, вламуються до приватної квартири, забирають трудові заощадження!..
Хаблак застережливо підвів руку.
— Хвилиночку! — спробував зупинити Ковальову, та жінка не помітила жесту і, певно, не почула слів.
— Трудові заощадження!.. — повторила голосно. — Сподіваюсь, ви знаєте, що, за законом, вони належать мені.
— Знаю, — нарешті подав голос Хаблак, — якщо ви єдина спадкоємиця…
— Єдина.
— Законом передбачено, що можете одержати спадок через півроку. Цей строк установлений…
— Знаю. Аби виявити всіх спадкоємців. Однак більше нікого не буде, я і тільки я мушу одержати все.
— Якщо належить, одержите.
— Але чому ж тоді міліція забрала гроші й цінності?
— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого брата й збираємо речові докази.
— Хіба гроші також речові докази?
— Звичайно. І нікуди вони не дінуться, ви одержите їх, якщо з’ясується, що вони нажиті чесною працею.
— Чому ж нечесною! — розсердилася Мар’яна Микитівна так, що кинула на диван подушку з болонкою. Але собача загарчало не на неї, а на Хаблака, навіть гавкнуло.
— Пробач, Манюня, мама образила тебе… — просюсюкала Мар’яна Микитівна, але одразу забула про болонку й кинула Хаблакові: — Ви смієте сумніватися в порядності мого брата!
— Поки що ні, — покривив душею майор. — І хочу, аби ви пояснили, звідки в Михайла Микитовича такі гроші. Адже його зарплата…
— Мишко одержував триста карбованців на місяць, — дещо перебільшила братові статки Мар’яна Микитівна, — і жив ощадливо…
— Так, — не втримався від іронії Хаблак, — про це свідчать японський магнітофон і кришталеві вази, які коштують…
— Вази він одержав у спадок від мами. Й килими. Наша мама померла шість років тому й все лишила Мишкові.
— І гроші?
— Так, і гроші, — Ковальова навіть не затнулася.
— І багато заробляла ваша мама?
— Вона одержувала пенсію за батька.
— І відклала п’ятдесят сім тисяч?
— Але ж нашого батька знала вся Одеса. Микита Львович Манжула, відомий педіатр, запитайте в кожного… Він був людиною заможною, а мама не розтринькала гроші. Крім того, наші батьки мали віллу на березі моря, і мама продала її після батькової смерті.
Ковальова казала все так упевнено й переконливо, що Хаблак завагався: а що, коли його підозри безпідставні — справді, вілла на березі моря коштує великі гроші, та й відомий на всю Одесу педіатр, мабуть, заробляв багато, не кажучи вже про ліві прибутки…
— Добре, — мовив примирливо, — не про те зараз мова. — Нараз одна думка майнула в нього, і майор запитав: — Отже, ваша мама лишила всі гроші Михайлу Микитовичу? А вам нічого? Чому не навпіл?