— Якщо хочете, й це… — Дробаха не сприйняв легкої Хаблакової іронії. — Отже, усі сили на розшуки вишневої “Волги”… Але не забувайте про Бляшаного та Лапського, все може бути, шановний Сергію Антоновичу.
— А науково-дослідний інститут? — поцікавився Хаблак. — Ви називали якогось Курочка.
— Ставимо крапку, — відмахнувся Дробаха. — Вчора подзвонив мені з Одеси академік Корольков. Вибачався… Виявляється, зовсім забув, що в Борисполі перед посадкою дістав із валізи теку з якимись розрахунками. Хотів подивитися на них у літаку. Тека лежала на дні валізи і, коли б у ній було б щось стороннє, скажімо, міна, Корольков обов’язково б її помітив.
— Біс його зна що! — розсердився Хаблак. — Водять нас за ніс.
— Киньте, — мовив примирливо Дробаха, — не забувайте: сам Корольков! Він весь у своїх формулах і розрахунках, Для чого йому забивати баки валізами? Слава богу, хоч згадав… Але, — зсунув брови, — й ви не забивайте собі баки Другорядним. Перевірку Лапського та Бляшаного доручимо іншим. А вам треба зайнятися готелями.
— Якими готелями? — щиро здивувався Хаблак.
— Не підмінюватимете ж ви автоінспекцію… Вишнева “Волга” — їхня справа, а Манжула, мабуть, мешкав десь у готелі…
— Так, у готелі, він казав про це.
— Якому?
Хаблак лише знизав плечима, а Дробаха повчально мовив:
— У готелі могли запам’ятати Манжулу, Ви кажете, чоловік помітний — поцікавтесь у чергових, покоївок, може, за щось і зачепитесь.
Звичайно, Іван Якович мав рацію, і Хаблакові навіть зробилося соромно, що сам не додумався до таких елементарних речей. Однак не став займатися самокатуванням, зрештою, вони з Дробахою підстраховують один одного, та й взагалі давно відомо, що один у полі не воїн.
За годину Хаблакові доповіли, що Михайло Микитович Манжула протягом двох тижнів (він виписався з готелю в день злощасного одеського рейсу) знімав двокімнатний номер,“люкс” у готелі “Київ”. Хаблака це розсердило: він, майор міліції і старший інспектор Київського карного розшуку, тільки раз мешкав у “люксі” значно скромнішого готелю “Моряк” — і то завдяки тому, що приїхав до Одеси разом із слідчим з особливо важливих справ, а тут якийсь пройдисвіт, нах-хаба, як подумки обізвав його Хаблак, так, нах-хаба у білих джинсах чи японському вельветовому костюмі, дармоїд, котрий дозволяє собі не працювати півроку, розкошує в комфортабельному “люксі”.
Чому?
Так і запитав у адміністраторки: чи не пам’ятає випадково постояльця Манжулу Михайла Микитовича й на якій підставі той оселився в “люксі”?
Адміністраторка, симпатична жінка з густо нафарбованими губами, наморщила свого гарного кирпатого носика, трохи подумала, проте Манжули не пригадала чи вдала, що не пригадала. Вона погортала якийсь журнал і повідомила: товариш Манжула Михайло Микитович поселився за бронею міністерства, і назвала — якого.
“Скільки вона йому коштувала?” — хотів запитати майор, та втримався, але все ж подумав, що, можливо, французька помада на губах гарненької адміністраторки придбана також на Манжулині гроші.
Однак що вдієш: не впійманий — не злодій. Певне коло людей ще користується з цього, проте він, майор міліції Хаблак, саме для того існує на світі, аби довести їм — усьому приходить кінець. А може, він даремно злостивиться на жінку, он як привітно посміхається йому, справді симпатична й дивиться доброзичливо.
Хаблак піднявся ліфтом на одинадцятий поверх (і тут Манжула дбав про себе: далі від міського гамору та автомобільного смогу), чергова зміряла його уважним поглядом, либонь, знала всіх своїх пожильців, бо запитала:
— Поселяєтесь?
Це запитання сподобалось Хаблакові, воно свідчило про спостережливість чергової, він присів біля її столика й показав посвідчення.
Жінка не здивувалася, тільки посерйознішала і якось вся аж підібралася — звичайно, знала, що даремно з карного розшуку до неї не прийдуть.
Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули.
— П’ять днів тому в сімнадцятому номері вашого поверху мешкав цей чоловік, — мовив. — Михайло Микитович Манжула. Пам’ятаєте його?
Чергова взяла знімок, піднесла ближче до очей, та одразу поклала назад на стіл.
— Звичайно, пам’ятаю. Він — з “люкса”.
— Що можете сказати про нього?
— А нічого. Чоловік як чоловік. Не напивався, не скандалив.
Хаблак вирішив почати здалеку.
— Розкажіть трохи про нього, — попросив. — Коли прокидався, коли йшов на роботу? Певно, приїхав до Києва у справах?
Чергова подивилась на Хаблака уважно. Мабуть, до неї, нарешті, дійшло, чому саме Манжулою цікавиться працівник карного розшуку.
— Невже злочинець? — Від здивування в неї сіпнулась губа. — Такий поважний і респектабельний чоловік.
Видно, вона мала ще старі уявлення про злочинців: у насунутій на чоло кепочці, з розстебнутим коміром сорочки, сигаретою, приліпленою до губи, та татуїровкою на оголених грудях.
— Ніхто нічого не знає, — поспішив заспокоїти жінку Хаблак, — ваш колишній постоялець загинув, і ми розслідуємо обставини його смерті.
Жінка зітхнула чомусь з полегшенням: бува ж таке, їй простіше було сприйняти звістку про смерть людини, ніж розчаруватися в ній.
— Інша справа, — сказала, — а я вже подумала…
Що саме подумала, Хаблак уже знав, тому й перепитав:
— Отже, кажете — респектабельний… І в чому це проявлялося?
— Статечних людей одразу видно. Навіть по одягу.
“Ну, — подумки заперечив Хаблак, — це вже дзуськи. Тепер і грабіжник у японському вельветі піжонитиме”.
— Тобто Манжула поводився тихо, вранці йшов на роботу, увечері відпочивав?..
Чергова трохи подумала й заперечила:
— Мені чомусь здалося — він у відпустці. Приїхав до Києва відпочивати, бо нікуди не поспішав і підводився пізно. Іноді півдня в номері просиджував.
— Не розпитували: як йому ведеться в Києві, чи не нудьгує?
— Була розмова. Колись сів він тут, де ви зараз. Трохи розбалакались, каже: подобається мені ваше місто, з задоволенням переїхав би. Бо у нас, в Одесі, влітку курортники надокучають. І ще сказав: вирішує в Києві якусь справу. Я зрозуміла — вчений або художник, бо в усьому закордонному й дуже гарно пахло від нього.
— Тепер пахнути кожен може: на Хрещатику он паризький одеколон продають…
Чергова суворо закопилила губу. Запитала:
— От від вас так не пахне, ви можете заплатити за паризький, бо я, вибачаюсь, ні.
— І я не можу, — чесно погодився Хаблак. — А гості до Манжули ходили? — запитав.
— Жінок маєте на увазі? — хитро примружилась чергова.
— Не тільки. Чоловіків також.
— Усе буває, — махнула рукою. — Є дівчата, що по номерах бігають. Але ж у нас суворо: до одинадцятої години…
— І до Манжули бігали?
— Не пригадую. Одного разу, правда, компанія завалилася. Він уранці пояснював: у ресторані познайомилися, то й запросив до себе на шампанське. Двоє чоловіків з дівчатами. Сиділи до пів на першу, я йому дзвонила, аби гостей випроваджував.
— Чекайте, і один з тих гостей — високий і лисуватий? Ніс приплюснутий, як у боксера, обличчя вилицювате? Схожий на вірменина? Років п’ятдесяти?
Чергова роздумливо похитала головою.
— Та ні… — Нарешті пригадала і одповіла впевнено: — Молодики, років по тридцять. Я ще здивувалась: такий солідний чоловік і з молодиками… Але ж, — презирливо випнула губи, — я вже нічому не дивуюсь. Дівчата з хлопцями були, гарні дівчата, хоча й такі… Ну, хто з порядних дівчат до незнайомого чоловіка в номер піде? А він випив, розкис, ну й запросив…
— Вранці пробачався?
— Я ж кажу: совість ще мав. Інші нап’ються, скандалять і ти ще винна, а Манжула все ж совість мав — учену людину здалеку видно.
— А вдень? — почав зондувати Хаблак. — Мусили ж до нього колеги приходити?..
— Звичайно, не на хуторі ж…
— І хто ж?
— Ну, приходили якісь чоловіки. Раз чи два, мені це байдуже. Тут, знаєте, скільки народу ходить! Приїжджають, від’їжджають, відвідувачі, компанії. Нам у це втручатися не можна. Аби тільки вночі був порядок.
— Як часто ви чергуєте?
— Раз на три доби.