— Мишко — чудо.
— Казав: добре повеселилися. Що ти — дівка клас…
— Нам було кльово.
— Так, Михайло — компанійський. А ти полюбляєш компанії?
— Коли більше народу, веселіше.
— І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?
— А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.
— Це той — високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?
— Бублик — боксер? Ти що?
— А я був упевнений…
— Хоч бачив його колись?
— Ні, та Михайло казав: свій хлопець.
— Свій — це точно.
— Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?
— Шикарна машина. З холодильником.
Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.
— А хто ж він, Бублик?
Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.
— Якесь цабе, — відповіла Інеса, — з обслуговування.
— Ну-ну, — підохотив її Хаблак, — це мене дуже цікавить. По моїй лінії…
Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер — аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.
— Об’явиться, — пояснила, — Бублик завжди об’являється. Без запрошення.
“З’являвся, — подумки поправив її Хаблак, — тепер — дзуськи…”
— Бублик… — пробуркотів презирливо. — Ім’я хоч має? Як його прізвище?
— Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.
Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.
— Слухай, — мовив, — а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?
— Ні.
— А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?
— Товстий, — пояснила. — Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.
— Такий низенький?
— Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.
— І холодне шампанське?
— Точно, Бублик уміє жити.
— І куди ви їздили?
— До лісу за Броварами.
— А потім?
— Привіз сюди.
— У гараж не заїжджали?
— Ну тебе: розпитуєш, як міліціонер.
— Скажеш!.. Просто ми з Бубликом одну справу владнали б!
Інеса поворушила пучками.
— Таку?
— Догадлива. Ото погуляли б…
— Об’явиться, — мовила впевнено. — Нікуди він не дінеться.
— А де Бублик живе? Не знаєш?
— Мабуть, на Сирці.
— Сам казав?
— Ні, Михайло. Коли з лісу повернулися, Бублик до нас у номер хотів, щоб випити, та Михайло не пустив. Каже: тобі ще до Сирця добиратися, а й так клюкнув.
Інформація була не дуже точною: Бублик міг мати на Сирці справи чи ставив там машину. Хаблак подумав трохи й запитав:
— А номер Бубликової “Волги” пам’ятаєш?
— Для чого мені?
— Гадав, випадково…
— Ні.
— Шкода.
— А ти Михайлові в Одесу подзвони. Він і скаже, як знайти Бублика.
— Точно! — удав, що зрадів, Хаблак. — І як я одразу не змикитив. — Підвівся, бо витягнув з Інеси все, що міг. — Піду, замовлю розмову.
— До вечора?
— Тут о восьмій. — Хаблак пішов, знаючи, що Інесі доведеться довго чекати, але сумління не дуже мучило його: навряд чи сама нудьгуватиме ввечері.
12. Президент сидів у м’якому кріслі-гойдалці в лоджії висотного кооперативного будинку на набережній, бачив, як по Дніпру, за Гідропарком, різав воду білий пароплав, як сідало сонце за Лаврою, визолотивши її баню, — бачив і не бачив, принаймні ні пароплав, ні дніпрові схили не радували його, просто не звертав уваги — був людиною діловою, і краса природи рідко коли розчулювала його.
Ліворуч од Президента за столиком на коліщатках сидів на дзиглику огрядний повновидий чоловік. Дивно, як уміщався на стільчику, чоловік посміхався, догідливо дивлячись, як Президент, вільно погойдуючись, закушує коньяк цитриною.
— Далі, — наказав Президент. — Отже, приїхали в Одесу, зупинилися в Майки…
— До готелю не ризикнули.
— Правильно, — схвалив Президент, — зайвий слід…
— Подзвонили тому фраєрові, не відповідає. Послали Майку, аби рознюхала. А чого нюхати: двері зачинені, вікна не світяться — усьок, що до чого, й накивав п’ятами.
Президент поморщився.
— І треба ж таке! — роздратовано розрубав долонею повітря. — Невезіння… Вибух у повітрі — і з кінцями. Жодних слідів і красивої
— Вибух ви придумали здорово! — підлестив огрядний. — Зробили ми все так, що не підкопаєшся. Він сам валізу упаковував, потім Рукавичка його у сусідню кімнату для розмови покликав, я міну й підклав. Сам завів і перевірив. Плюс-мінус п’ять хвилин, навіть урахував, що рейс може трохи затриматись. Перед Одесою мусили й вибухнути.
— А скажи мені, Бублику, — нараз хитро примружився Президент, — тобі не шкода було?..
— Манжулу?
— Ні, але ж літак повний…
— На всіх жалю не вистачить.
— Отож, — погодився Президент. — Про себе мусимо дбати, на інших начхати.
— І наплювати. То слухайте далі. Якась бабусенція сказала Майці, що Михайлова сестра в сусідньому кварталі в газетному кіоску сидить. Ну, ми не лопухи, подзвонили на завод секретарці, вона нам усе й виклала: прізвище, ім’я та по батькові директора, себе також назвала. Майка й попхалася до кіоска. Та бабка вуха й розвісила, все чин чинарем, ми його й вислідили. На морському березі й взяли.
Президент зауважив:
— Не подобається… Як хочеш, Бублику, а це мені не подобається. Вдень і на березі — могли вас засікти.
— Ні, — заперечив Бублик, — не хвилюйтеся. Місце там безлюдне, ніхто не вештається, дачники за півкілометра на пляжі…
— А як же він з вами пішов?
— Не хотів, — невдоволено покрутив головою Бублик, — догадувався, що негарно буде, і не хотів. Не йшов, поки Рукавичка йому ножа не пред’явив. Навіть уколов трохи. Тоді пішов…
— Ну-ну…
— А далі все чин чинарем. Берег крутий, урвище, і каміння внизу. Він утік би, та посередині. Я попереду, а за ним — Рукавичка. Рукавичка й підштовхнув його…
— І ніхто не бачив?
— Так пляж за півкілометра, а тут місце безлюдне.
Президент потягнувся до пляшки, і Бублик побачив, як трусяться в шефа пальці. Посміхнувся поблажливо й сам наповнив чарки. Президент випив поспішливо й жадібно. Коньяк заспокоїв його, бо відкинувся на спинку гойдалки й мовив умиротворено:
— Усе добре, що добре закінчується.
— Падло! — люто вигукнув Бублик. — Він заліз до нашої кишені. Скільки, ви казали, загарбав?
— П’ятдесят, не менше. Чистих п’ятдесят тисяч, а може, й більше.
— Хіба можна простити?
Президент заплющив очі, підставивши обличчя сонячним променям. Мовив розсудливо:
— Можна навіть це простити. Ну, витягнув Манжула з твоєї кишені десять кусків. Ти б не помер…
— Але ж чому ви розпорядилися?..
Переможна посмішка осяяла Президентове обличчя.
— Тому, Бублику, що насмітив він. Гроші ми з тобою маємо й матимемо, а через Манжулу на нас би вийшли.
— Звідки знаєте?
— Господь-бог анонімку підкинув.
— Ну ви й даєте!
— Міліція йому на хвіст сіла, у Карпатах десь наслідив, обехеесівці в Манжулу й вчепилися.
— Ось воно що! А я гадав…
— І правильно гадав, Бублику. Ти в мене розумний: так буде з кожним, хто захоче обманути Президента. — Це прозвучало дещо награно-патетично й розходилося з попередньою Президентовою заявою про те, що через десять тисяч вони не померли б, проте Бубликові було не до психологічних спостережень. Мовив, потерши руки:
— Тепер оближуться… Манжула вже нічого не скаже.
Президент не відповів. Посидів трохи з заплющеними очима й нарешті запитав наче й не до ладу:
— Ти коли машину перефарбовував?
— На вишневу?
— Угу.
— Минулого літа.