Президент помахав рукою над головою. Леонід Павлович помітив і попрямував до нього, солідна, ще молода, але трохи вже обважніла людина — від справ і турбот, як полюбляв висловлюватися в колі товаришів по службі, або від просиджування штанів, про це більш категорично й правдиво казав після кількох чарок у ресторані.
Щоправда, в колі “ділових” не пиячив ніколи. Президент оберігав Леоніда Павловича і дозволяв тільки собі, й то нечасто, посидіти з Гудзієм — спробуй знайти ще такого Льоньку! Він — на передньому краї, з нього та Гаврила Климентійовича, безпосереднього Гудзієвого начальника, заступника начальника главку, починалися їхні справи, і дай боже, аби так було завжди!
Де ще відкопаєш таких людей? Ці вже підгодовані, знають таксу за послуги, а до інших ще треба шукати підхід, і невідомо, чи знайдеш…
Леонід Павлович сів навпроти Президента, білосніжною серветкою обтер спітніле обличчя і потягнувся до фужера, наповненого Валерою.
“Хамло, — неприязно подумав Президент, хіба так поводяться у вишуканому товаристві?”
Але Гудзієві, певно, було наплювати на всі вишукані товариства світу — спорожнив фужер і заявив:
— Голодний, як чорт. Уже початок дев’ятої, а я не вечеряв. І додому не ходив, затримався у главку.
— Несуть, — не без торжества мовив Президент, — уже несуть, і зараз усе буде.
Побачивши “Арарат”, Леонід Павлович з повагою подивився на Президента, проте одразу забув про нього й став накладати в тарілку салат. Підчепив виделкою шмат масного балику, намазав маслом скибку білого хліба й лише тоді очікувально зиркнув на Президента. Той взяв чарку.
— Будьмо, — мовив коротко. Не любив довгих тостів, усіляких там грузинських викрутасів, тости потрібні для захмеління дівчат — вони слухають і розкисають, а “ділові” люди тому й називаються “діловими”, що вміють робити діло, а не базікають.
— Будьмо, — повторив Леонід Павлович, і вони випили по чарці одного з найкращих коньяків у світі, випили, не смакуючи, як звичайну горілку, і, певно, не відчувши його справжнього смаку. Гудзій одразу жадібно накинувся на їжу, а Президент поколупався виделкою в салаті, посмоктав маслину й налив по другій.
— Куди женеш? — запротестував Леонід Павлович, але Президент відмахнувся: не хочеш — не пий, а сам зробив маленький ковточок; лише тепер, після маслини, коньяк почав смакувати йому, апетит приходив потім, після другої чи навіть третьої чарки, ось тоді згодяться і червона ікра, і. шинка, і навіть звичайний оселедець з цибулею.
— Ти вже замовив гаряче? — запитав, жуючи, Леонід Павлович. — Я б не заперечував проти вирізки.
Президент кивнув і повернувся до дверей, де стовбичив офіціант. Той одразу помітив цей рух і сковзнув до столика. Нахилився до Президентового плеча й слухав уважно й догідливо.
— Хто сьогодні на кухні, Васю? — запитав Президент.
— Шеф?
— Я б на твоєму місці не ставив дурних запитань.
— Вибачте. Платон Кіндратович.
— Передай Платоші пляшку шампанського, — наказав Президент. — І скажи: ми не проти вирізки.
— Зараз обов’язково передам… — аж розцвів у посмішці офіціант.
Він поспішив до кухні, а Президент повчально мовив Леонідові Павловичу:
— Що офіціант? Пішак, від нього нічого не залежить. Йому на тацю поставлять — принесе, ну, трохи швидше чи потягне, коли не відчує клієнта. А ти шефові догоди — він тобі у вирізку душу вкладе, не кажучи вже про приправи. Ось побачиш, Платоша нам сьогодні такий соус устругне, пальці оближеш.
До вирізки офіціант приніс другу пляшку “Арарату”, і Президент вирішив, що Леонід Павлович дозрів до розмови. Тому, коли Гудзій потягнувся до пляшки, Президент перехопив його руку.
— Чекай, Льоню, — мовив, — їж це Платошине творіння і слухай мене уважно.
Гудзій поклав виделку. Знав: до ресторану покликали недаремно, ось і починається справжня розмова. І треба зважати на кожне слово, бо цей тип обведе навколо пальця — головне, міра ризику і платня, головне — не продешевити.
— Їж, Льоню, — вів далі Президент мало не ніжно, наче дитині, що коверзує, але Гудзій вперто похитав головою.
— Кажіть, що треба. — Очі в нього напружились.
— Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.
— Щось трапилось? — Леонід Павлович злякався.
— Нічого особливого, Манжула наслідив… — Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить — обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: — Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.
— Михайло Микитович? — не повірив Гудзій.
— Так, Манжула, — ствердив Президент і вів далі, знаючи, що робить помилку, проте не в силі зупинитися: все ж коньяк ударив йому в голову й розв’язав язика: — Дуже розумним виявився Михайло, гроші за останній вагон собі до кишені поклав, до того ж міліція на нього вийшла, сам у цьому признався, ось і довелося прибрати.
— Вбити? — жахнувся Гудзій.
— Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.
Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:
— Ви?
— Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. — Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: — Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.
— Як він загинув?
— Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.
— Так я й повірив…
— Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш — з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися — ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.
Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:
— Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…
— Скільки? — сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:
— П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.
— Одержиш.
— Дякую. — Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.
— Чекай, — зупинив, — ці п’ять кусків слід заробити.
— Вважаю, що мій внесок… Я вже не кажу про Гаврила Климентійовича! Що ви без нас?
— А що ти без мене? — розлютився Президент.
— Добре, — позадкував Гудзій, — що треба?
— Дрібницю… Підпис товариша… — назвав прізвище начальника главку. — Це з вашого міністерства, й мусиш зробити.
Гудзій похитав головою.
— Там у мене нікого нема.
— А ти подумай. Гарнітур вартий того.
Леонід Павлович сперся ліктями на стіл. Відчув, як смачно пахне вирізка, й подумав: сьогодні вони проп’ють в ресторані пів його зарплати. Розкішне життя, і коли він ще дозволить собі такий коньяк? Але ж пусте, він зможе обмежити себе, перейде на звичайну горілку в буфеті за квартал від главку, пляшка на трьох і приємна розмова з колегами по главку, з цим можна змиритися. Проте дружина вже домовилась про гарнітур, і він сказав, що гроші будуть…
А спробуй заробити п’ять тисяч! Півторарічна його, Гудзія, зарплата..
— Що треба підписати? — поцікавився.
— Поліетиленова кришка. Двісті тонн сировини для одного заводу. І все. Крапка.
Леонід Павлович швидко прикинув варіанти. Колись пив горілку з одним чмурем з того главку. Приблизно його, Гудзія, рангу. Начальник відділу. Може, він? Ні, дуже ідейний, такому лише натякни, побіжить до парткому…
Невже нікого немає?
Леонід Павлович хотів уже визнати свою неспроможність, коли згадав Ліду. Зрадів і посміхнувся. Так, Ліда це зробить граючись. Ну, не зовсім граючись, але й без особливих труднощів. Працює в плановому відділі — підсуне начальству на підпис папірець серед інших — хто зверне на те увагу? Зрештою, він навчить Ліду, знає, як це робиться: треба вже після підпису додати в документі цифру, можливо, тільки в другому примірнику — і пішов папірець, хто його помітить у величезному потоці “вхідних” та “вихідних”?