А Лідочці за це дві сотні на нові чобітки. Від зацікавленої людини — друг там на заводі працює, з планом у них важко, от і просив допомогти…
Чобітки ж — так, іграшка, премія, дрібниця…
Леонід Павлович підніс чарку й пообіцяв:
— Зробимо. Я знаю там одну дівчину… — Випив з полегшенням і додав про всяк випадок: — Спробуємо організувати, Геннадію Зіновійовичу, гадаю, буде порядок.
І Президент випив з полегшенням. Власне, заради цієї поліетиленової кришки й запросив до ресторану Гудзія, і витрачався на марочний коньяк. Якби не кришка, на біса йому цей самовпевнений молодик!
Президент подивився, як смачно жує Леонід Павлович, згадав, що він кілька хвилин тому намагався задерти хвоста, виявляючи цим непокірливість. Чекайте, як же він сказав? Здається: “Що ви без нас?” Тобто без нього, Гудзія, і ще його вельбучного шефа — заступника начальника главку…
Знахабніли. Треба поставити на місце, бо далі буде гірше.
Президент освіжився мінеральною водою і почав украдливо:
— Ти, Льоню, послухай мене уважно. Це там, у главку, ти і твій шеф — начальники, а тут, поплескав долонею по столу, слухай, що кажуть. Тепер ми з вами одним мотузком зв язані й у такому вигляді над прірвою ходимо. Якщо один оступиться, всі впадемо, усьок?
Та Леонід Павлович насолоджувався вирізкою під справді божественним соусом, а коньяк збаламутив йому голову.
Він не звернув особливої уваги на Президентові слова й відмахнувся:
— І чого вас потягнуло на це? Усі під богом ходимо, що кому випаде, те й одержить. — Нараз зміст мовленого дійшов до нього, і Гудзій, одразу протверезівши, перегнувся через стіл і видихнув просто в обличчя Президентові: — Ні, не пройде! Ви мене до своєї компанії не зараховуйте. Ви — особлива стаття і на дно мене не потягнете. Ясно? В разі чого — я нічого не знаю і вас уперше бачу…
Президент сприйняв цей вибух спокійно й навіть з якоюсь цікавістю. Похитав головою й відповів лагідно й докірливо:
— А я гадав, що ти розумніший. Наче ми з вами вирішуватимемо, хто й скільки винний. Чув про таке управління: боротьби з розкрадачами соціалістичної власності? Ще їх називають обехеесівцями? Так от, візьмуть когось з наших, почнуть клубок розмотувати і обов’язково на тебе й твого начальника наштовхнуться. Чиї підписи на документах? Хто розпорядження на алюміній давав?
— Ми могли помилитися, директор заводу неправильно нас інформував.
— Це ти, Льоню, не мені, обехеесівцям пояснюватимеш. Тільки чи повірять?
Гудзій одразу якось знітився. Налив тільки собі коньяку й випив без задоволення.
— Ви мене з собою не рівняйте, — відмежувався. — Разом ризикуємо, проте відповідатимемо по-різному. Вам, якщо не помиляюсь, розкрадання в особливо великих розмірах загрожує, а мені…
Президент розлютився. Ця самовпевнена нікчема ще й костричиться! І сміє перечити йому, Президентові! Але одразу опанував себе: рідко коли давав волю емоціям, умів одразу загнуздувати їх і в найнапруженіших моментах відразу оцінювати ситуацію.
Посміхнувся поблажливо й зупинив Леоніда Павловича:
— Так, я знаю, що мені світить. Якщо розплутають усе — найменше п’ятнадцять років суворого режиму, і я сприйму це, як дарунок долі. Бо може бути й гірше, тому, сам розумієш, мені втрачати нічого, і я піду на все.
— Точно, підеш! — Леонід Павлович раптом перейшов на “ти”, це трапилось уперше за весь час їхнього знайомства, однак не здивувало й не вразило Президента, навпаки, підлестило, бо збагнув, що Гудзій нарешті визнав усю масштабність його особистості.
— Отож, розумієш, ми з цією владою — по різні боки. Якщо хочеш, вороги! Вона проти мене, я проти неї, все зрозуміло. Тільки вона сильніша, має закони і в разі чого розчавить мене. Мені б туди, — невизначено гойднув головою, — туди, де все, що ми робимо, іншими словами називається! Там би я показав себе!
— Проклятим капіталізмом мариш?
— Кому — проклятий, а кому й до серця. Ти б переді мною там потанцював! Я б тебе з Гаврилом Климентійовичем і в молодші клерки не взяв…
Гудзій вищирив зуби у зневажливій посмішці.
— А ти впевнений, що там би щось важив? Не помиляєшся? Там таких хитромудрих навалом, один одному горлянку рвуть…
І знову Президент ледь не вибухнув люттю, та зумів утриматися. Одповів:
— Хорошим хочеш бути? Цяцею-хлопчиком у Радянської влади? А дзуськи! Невідомо, хто більший ворог Для неї — ти чи я!
— А я з нею не ворогую, я їй служу!
— Служиш і обкрадаєш?
— У вас беру, не в неї.
— А ми в кого? Ти налий мені й собі, Льоню, мені з тобою сваритися не випадає, ми просто з’ясовуємо дещо. В моральному аспекті, чи не так? — Почекавши, поки Гудзій наповнить чарки, Президент цокнувся з ним, та пити не став і вів далі: — Ти послухай мене, Льоню, і запам’ятай. Я точно кажу: невідомо, хто більший ворог для влади, ти чи я. Бо я ворог неприхований, я беру те, що можу, на їхній мові — краду, особисто я називаю це бізнесом, ну, чорним бізнесом, але чомусь ні міліція, ні прокуратура зі мною не погоджуються і називають злодієм. Я роблю гроші, якщо спіймаюсь, виправдовуватись важко. А ти? Більший ворог, бо замаскований. Ти як на зборах у главку виступаєш? До чеснот і порядності закликаєш, з бюрократизмом борешся!..
— Звичайно, що ж у цьому поганого?
— А те, що одною рукою з державою обіймаєшся, а другу їй у кишеню запускаєш. Придурюєшся, держава тебе за друга має, а ти їй ножа в спину. То хто кращий, ти чи я?
— Але я все ж служу…
— Так, начебто служиш… Але я б тобі, на місці цієї влади, за таку службу вдвічі більше, ніж мені, відважив би. А то що ж виходить? Мені — вишку, а тобі років п’ять — сім…
— Однак і одержую від вас крихти, — поморщився Гудзій. — На вошивий гарнітур.
— А я б на місці держави так вирішив: не існував би ти, Льоню, зі своїм Гаврилом Климентійовичем, не було б і нас. Бо метал робимо не ми, і алюмінієвий лист не ми катаємо. Ми тільки знаємо, хто його потребує і де його взяти. А даєте його нам ви, без вас ми от що! — скрутив дулю. — От і виходить, ви — зрадники, держава на вас спирається, а ви їй — підніжку. А зрадників завжди карають більше, ніж відвертих ворогів. От як би я на місці держави вирішив.
— Свиня ти, Геннадію Зіновійовичу, — нараз якось безнадійно й сумно мовив Гудзій. — Сам казав: одним мотузком зв’язані…
Президент одразу охолов. Це ж треба: так вибухнути!.. І для чого? Кидати перли свиням? Але ж, подумав, якщо цей Льонька не дуже тупий, зрозуміє, що немає в нього шляхів до відступу, що справді їхні шляхи схрестилися — отже, мусить слухатися.
— Шампанського вип’єш? — запитав, закінчуючи розмову.
— Так, холодного, — відповів Гудзій, дивлячись кудись убік. Зробилося тоскно, немов одержав прочуханку від начальника главку чи самого заступника міністра. Тужно дивився, як офіціант приніс запотілу пляшку, як наливає у вузькі довгі фужери, а сам думав: дуже погано, товаришу Гудзій, паскудно виходить у вас, шановний, ні, малошановний. І як ви дійшли до такого життя?
Як дійшов, уже не пам’ятав, точніше, знав, проте не хотів пам’ятати, та й хто пам’ятає про себе негарне?
Леонід Гудзій вчився в інституті непогано, проте й без особливих злетів, вважався середнім студентом, хотів більшого, однак не міг. Не міг щось вигадати, винайти, сказати щось розумне на екзамені, нове в курсовій роботі, такий вийшов у нього і дипломний проект — Гудзій захистив його впевнено, але без блиску.
І призначення одержав таке собі: звичайним інженером на звичайне середнє підприємство в нічим не примітному містечку. Щоправда, тут йому мало не одразу пофортунило. Захворів і пішов на пенсію начальник планового відділу, і Гудзієві, звичайному початкуючому інженерові, доручили виконувати його обов’язки — він виконував їх старанно, зумів кілька разів удало доповісти директорові й став нарешті замість тимчасово виконуючого, що звучало принизливо й непевно, справжнім начальником. Саме начальником, коли однокурсники, на яких покладалися значно більші надії, ще ходили в якихось заступниках чи навіть менше…
І Гудзій зрозумів: він сам коваль свого щастя, просування по службі часто залежить не від здібностей, а від фортуни і твого вміння передбачити повороти цієї фортуни. А також від волі та бажання керівників, яким слід догоджати.