Невже почалося?
Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:
— Привезли?
— Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.
— Що, тільки один?
— Шофер — і все.
ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав:
— Прізвище?
— Волянюк Олександр Петрович.
Хаблак зміряв його чіпким поглядом: от їхні стежки й схрестилися. Простягнув руку.
— Документи?
— У нього… — кивнув на лейтенанта.
Хаблак узяв права, дорожній лист. Начебто все правильно, документи в ажурі. Передав їх Стефуракові, сів навпроти Волянюка, попросив:
— А тепер, Олександре Петровичу, розкажіть, де взяли алюміній?
Волянюк зсунув брови, гнівно блиснув очима на дільничного інспектора.
— Купив, — одповів не дуже впевнено. — Купив, бо хотів собі дах перекрити. Та передумав. А добру що, пропадати?
— І в кого ж купили?
— А так — привезли якісь люди. Питають, чи потрібно?.. Ось і купив…
— Отже, не знаєте, в кого?
— Не знаю.
Хаблак посміхнувся.
— Я на вашому місці був би відвертішим. Бо строк ви, Олександре Петровичу, вже заробили…
— За що?
— За спекуляцію листовим алюмінієм.
— Продав своє — хіба спекуляція?
— Давайте не гратися в схованки. По-перше, ви зараз у відпустці, дорожній лист підроблений, і машина не ваша. Згодні?
Волянюк, не відповідаючи, покліпав очима. А Хаблак вів далі:
— Усе це дуже легко встановити. Ми подзвонимо до автоінспекції, дізнаємось — чия машина, хто насправді їздить на ній і як вона потрапила до вас…
— Не треба… — мало не простогнав Волянюк.
— І я вважаю: не треба. Бо відмагання тільки збільшить вашу вину. Отже, чия машина?
— Гнатова. Гната Дуфанця.
— Де працює?
— У будівельному управлінні. В Коломиї.
— А чому ви, а не Дуфанець, привезли алюміній?
— По черзі ми. Він учора возив.
— Де зберігається алюмінієвий лист?
— У Гната в сараї.
— Адреса?
— Коломия, Трав’яна, сім.
— А звідки в нього?
— Так вагон же прийшов. Ми розвантажували й до Гната перевезли.
Хаблак подав Волянюкові фотографію Манжули.
— Знаєте його?
Шофер важко зітхнув.
— Знаю. Михайло Микитович Манжула. Ми з ним алюміній узимку возили.
— А тепер з ким?
Похитав головою.
— Тепер я з Дуфанцем у парі.
— А де взяв лист Дуфанець?
— Я не розпитував.
— Але ж вагон пригнав не Дуфанець?
— Певно, ні.
— Хто ж?
Волянюк лише знизав плечима.
— У Дуфанця попитайте.
— Попитаємо. А звідки вагон?
— Не знаю.
— Нікого ви не бачили, нічого не знаєте… Несолідно виходить, шановний. Ми з вами домовились, а ви знову в кущі…
Волянюк покрутив головою, наче намагався вивільнити шию з тугого коміра.
— Гадаєте, ті люди, що алюміній привозять, не криються? Вони й від нас криються. Моє діло теляче: привіз метал, свої три сотні одержав — і все. Мовчи й радій, що заробив.
— Так, заробили…
— Та заробив уже… — безнадійно махнув рукою. — Строк варобив, прошу я вас. Скільки?
— Я ж кажу: від вас залежить. З Манжулою як працювали?
— Так само. Алюміній вагоном у Коломию приходив, возили до Дуфанця та до мене в Косів, а далі вже покупців знаходили.
— І Манжула вам не казав, звідки метал?
— Не цікавився я. У цій справі чим менше знаєш, тим краще.
— Виходить, Манжула був головним?
— Казав: є ще якийсь Президент. Той усім заправляє.
— Президент? — Хаблак одразу збагнув, що це — прізвисько. — І де ж той Президент обертається? Адже не в Сполучених Штатах?
— Я так зрозумів — у Києві.
— Чому?
— Бо й Манжула з Києва.
— Сам казав?
— Не крився.
— А цей Президент зараз не в Коломиї?
— Все може бути.
Хаблак занетерпеливився: а якщо й справді зараз у Дуфанця спить, відпочиває після праці праведної, ніжиться в м’якій постелі, чекаючи, що Волянюк привезе йому три тисячі, сам Президент?..
Подумав трохи й показав шоферові фоторобот Бублика, привезений вчора Коренчуком.
— А з цим чоловіком випадково не зустрічалися? — запитав.
Волянюк потягнувся до фотографії жадібно й вдивлявся довго. Відклав з жалем і мовив, наче скаржився:
— Ні, не знаю і не зустрічав.
Поки, Хаблак допитував шофера, Стефурак устиг організувати понятих. У їхній присутності склали акт — машину з алюмінієвим листом відправили до Косова, і Хаблак запропонував Волянюкові:
— Хочете нам допомогти?
— То прошу вас, але чим можу? — догідливо посміхнувся.
— Поїдете з нами до Коломиї. Побалакаємо з Дуфанцем. Гадаю, побачивши вас, не пручатиметься.
— Поїду. — Волянюк рішуче насунув на чоло пожмакану кепку. — І скажу Гнатові — чого вже відмагатися?..
Манжула вмів вибирати агентів по збуту алюмінієвого листа: дім Дуфанця стояв на самому виїзді з міста, окремо від інших, поруч чи то якась база, чи то склад за високим парканом — до машин тут звикли, й ніхто не звертав уваги на те, що до Дуфанцевого подвір’я завертали завантажені автомобілі. То більше, Дуфанець працював на будівництві, щодня приїжджав вантажівкою обідати, та й взагалі машина часто ночувала в нього.
Про все це розповів Волянюк, поки їхали до Коломиї. Попереду Стефурак з Хаблаком, на задньому сидінні Волянюк з лейтенантом.
— А в Косові як? — поцікавився Стефурак. — Листовий алюміній — не голка, а у вас була, фактично, перевалочна база.
— Сусіди гадали, що я сарай під склад здаю. Лісоторговельній базі. Я ж ту чутку й пустив.
— А дільничний інспектор?
Волянюк презирливо гмикнув.
— Він у мене півлітру пив. Уперше я запросив, потім сам унадився. Захоче випити на шармак — до мене.
— Алюміній бачив?
— Чом ні?
— І не поцікавився?
— Питав. Я йому те ж саме: мовляв, лісоскладівський.
Хаблак відчув, як у нього запашіли від гніву щоки. Під носом у дільничного інспектора робилися махінації, і не один місяць, а той — за півлітру…
Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.
У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця — за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря — загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.
— Міліція! — мовив. — Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…
Господар зиркнув на Волянюка докірливо.
— Спіймався, дурню? — запитав. — І до мене привів?
— А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.
— Моя, — погодився Дуфанець якось покірливо. — Виходить, догралися… То прошу… — Відступив від хвіртки. — Робіть своє діло.
Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:
— Хтось із сторонніх є?
— Ні, тільки син та жінка.
— А цей, — клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?
— Степан Вікентійович?
— Звичайно.
— Так він же не в мене.
— Де?
— У мене йому незручно.
— У готелі?
— Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.
— Швидше, — не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, — швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.
Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.