— Ні, — заперечив Дробаха, — це — у крайньому випадку. А вам, Сергію Антоновичу, пораджу: з’їздіть на кар’єр, побалакайте з парторгом, з комуністами. Може, щось і підкажуть.
— Слухаюсь.
— Ну, для чого ж так офіційно, — поморщився Дробаха. — Ви краще печива візьміть, навіть не покуштували, а його моя Марія Терентіївна робила, це вам не магазинне. — Він сам потягнувся до вазочки й захрумтів з задоволенням, запиваючи печиво чаєм.
Хаблак також узяв печиво, воно сподобалося йому, взяв ще, і Дробаха підсунув вазочку до нього.
— Я ж кажу: смакота! — мовив з ентузіазмом. Допив чай, потримав склянку в долонях, мабуть, вирішував, чи не налити ще, але роздумав і поставив склянку. — Є ще новини? — запитав.
— Ні, — відповів Хаблак, а Коренчук лише заперечливо похитав головою.
— Тоді давайте підсумуємо. — Дробаха підвівся і ступив кілька кроків — кабінет мав невеличкий, не було де розгорнутися. Дійшов до стінки, повернувся, постояв, ступив ще крок чи два й додав: — Сьогодні чи завтра вранці я візьму постанову на арешт Галинського й Терещенка. Не все знаємо про них, однак підстав для арешту достатньо. У Галинського: спекуляція алюмінієвим листом, його впізнали по фотографіях Корж і Дуфанець. Далі: перефарбував вишневу “Волгу”, це, правда, ні про що не говорить, але — побічний доказ. Свідчення Інеси, або Соні Сподаренко, про зустрічі Галинського з Манжулою. Манжула спекулює алюмінієвим листом на Прикарпатті, потім з тими ж співучасниками алюміній продає Галинський. Отже, одна злочинна зграя. Щось не поділили між собою чи злякалися того, що Манжулу затримувала міліція: вирішили прибрати його.
— Це ще треба довести, — вставив Хаблак, — маємо тільки побічні докази й здогадки.
— Так, згоден з вами. Проте не забувайте про слід підбора на кручі, з якої впав Манжула.
— Може зійтися, — погодився Хаблак. — Якщо Терещенко чи Галинський не викинули це взуття й ми його знайдемо під час обшуку. Маємо ще недопалок сигарети “Кент”.
— Важка артилерія, яку зможемо ввести в бій після затримання злочинців.
— Вам видніше, Іване Яковичу: прямою наводкою чи як там? — Хаблак знав, що під час війни Дробаха командував батареєю.
Дробаха зупинився, і погляд його затуманився — може, й справді згадав, як били його гармати. Обхопив підборіддя пухкими пальцями, подивився на Хаблака й мовив:
— Краще прямою наводкою. — І запитав зовсім іншим, діловим тоном: — Як Бублик? Не стривожився?
— Бігає містом. Розповсюджує квитки, нічого підозрілого.
— Президент… — зітхнув Дробаха. — Ви казали: існує якийсь Президент. Не можу повірити, що Бублик — головний заводій.
— І мені не віриться. Головний ніколи б не брав прямої участі в усуненні Манжули.
— На Президента чи на іншого їхнього шефа можемо вийти через директора заводу, — сказав Коренчук. — Або через діячів з главку. Моя версія: Бублик — простий виконавець. Не поїде шеф у гори продавати алюміній. Його справа — організувати діло.
— І Бублик безумовно знає його! — Очі в Хаблака заблищали. — На допитах ми притиснемо Галинського…
— Може й розколотися, — ствердив Дробаха.
Коренчук заперечив:
— Але ж може й нічого не сказати. Мусить зрозуміти: чим більших масштабів набирає справа, тим гірше йому.
— Гадаємо на кавовій гущі, — пробуркотів Хаблак. — Я згоден: Бублика й Терещенка треба брати. І приперти до стінки. Докази є. Почнуть валити один на одного, знаю я їхні звички, розплутаємо весь клубок.
— Мені б ваш оптимізм… — не схвалив Дробаха. — Але все ж будемо арештовувати. Бублика й Терещенка. Наступного дня після затримання київської гоп-компанії візьмемо директора заводу й головного бухгалтера. А інші нехай закрутяться. Перелякаються, може, й дурниць нароблять.
— А це нам тільки на руку.
— Так, — схвально сказав Коренчук, — у главку, звичайно, одразу дізнаються про арешт директора заводу, але що можуть удіяти? Факти не приховаєш. Папір є папір, його підписують, затверджують, і нікуди від цього не дінешся. Алюміній заводу виділяли конкретні люди, й задарма це не робиться…
— Одержання хабарів треба довести, — заперечив Дробаха. — А це завжди дуже важко.
— Згоден. Проте бувають ситуації, коли не визнати очевидне просто неможливо.
— Чекайте, — раптом вигукнув Хаблак, — я згадав одну річ. Манжула мешкав у “люксі” готелю “Київ”. І броню на цей номер видало міністерство…
Дробаха присів до столу, відсьорбнув холодного чаю і невдоволено поставив склянку.
— А це ідея, — підтримав Хаблака, — навіть непогана. Можна докопатися, хто саме замовляв Манжулі готель.
— І цим значно полегшити життя Коренчукові. Матиме відправну точку.
Лейтенант скрушно зітхнув.
— Це вам тільки здається, — одповів. — Ніщо не може полегшити нам життя. Все одно доведеться вивчати віз паперів.
— Подзвонити вашому начальнику? — запропонував Дробаха.
— Ну, що ви! Він людина тямуща, я доповідав йому, і вже створено оперативну групу, котра сьогодні ж почне роботу в главку.
— Мені до міністерства? — запитав Хаблак.
Дробаха не погодився.
— Ні, вам їхати на кар’єр. А про броню дізнається Микола Йосипович. Йому на місці видніше.
Готелями, квитками на поїзди та літаки й іншими господарськими дрібницями займалася в міністерстві Фаїна Наумівна, жінка, як визначив Коренчук, ділова й трохи розбещена загальною увагою і запобігливістю.
— Вам що? — запитала, навіть не поцікавившись, хто Коренчук і звідки. Мабуть, звикла судити про людину із зовнішнього вигляду й визначала прохачів за їй одній відомими прикметами. — Місць у готелях нема.
— Я зовсім з іншого питання…
— Квитки слід замовляти завчасно. Вас не пригадую…
— Мені хотілося б, аби ви…
— Тут усі чогось хочуть, — сердито перервала його Фаїна Наумівна. — Тільки й роблять, що хочуть, а я одна.
— Так, одна, — схвалив Коренчук, — і це мене влаштовує.
Видно, Фаїна Наумівна такого ще не чула, й Коренчукове нахабство вразило її.
— Невже? — вигукнула. — Кажете, влаштовує? — Нараз примружилася, і в її очах Коренчук прочитав неприховане єхидство: — І що ж вам потрібно від мене? Броню чи квиток?
Коренчук збагнув, що звичайна людина, яка приїхала у відрядження, вже нічого б не одержала від Фаїни Наумівни. Хотів сказати їй щось ущипливе чи навіть образливе, проте вчасно згадав, що й він певною мірою залежить від цієї жінки.
— Мені потрібна довідка, — мовив коротко.
Власне, довідок Фаїна Наумівна не давала, тож одразу втратила інтерес до Коренчука й порадила:
— Зверніться до загальної канцелярії.
Коренчук дістав посвідчення і не без зловтіхи побачив, як змінилася Фаїна Наумівна: пом’якшала, очі зробилися масляними, а посмішка догідливою.
— Так би й сказали, — зауважила, — а я до вас як до простого командированого. Відбою нема…
Коренчук міг би сказати: якби не ті настирливі прохачі, не існувало б і посади Фаїни Наумівни, але утримався.
— Мені казали, що у вас гарна пам’ять і’ зможете допомогти нам.
— Без пам’яті тут нема чого робити, молодий чоловіче, — відповіла самовпевнено.
— То, може, пригадаєте: місяць тому, а точніше, другого червня за бронею вашого міністерства в готелі “Київ” одержав номер “люкс” Михайло Микитович Манжула. Чи не могли б ви сказати, за чиїм розпорядженням йому видали цю броню?
— “Люкс” у “Києві”? — наморщила чоло Фаїна Наумівна. — Так, пригадую. Просили з главку, точно, дзвонив сам… Але, чекайте, щоб не помилитися… — Вона дістала якийсь журнал, погортала сторінки й нарешті знайшла потрібне. — Так, я не помилилася. Дзвонив заступник начальника главку товариш Татаров — сам Гаврило Климентійович. Пригадую: дуже просив, бо той Манжула якийсь пуриц… — затнулася. — Сподіваюсь, зрозуміли, ну, важлива персона, і йому треба вибити “люкс”. Звичайно, було важко, та я зробила. А в чому справа? — затривожилася, збагнувши, що міліція такими справами даремно не цікавиться. — Що з цим Манжулою? Бо товариш Татаров, самі розумієте, відомий керівник і даремно не дзвонитиме.