— Кликали, Герасиме Спиридоновичу?
— Потребуємо твоєї допомоги, Пилипе.
— Вважайте, що я вже погодився.
— Вибухівка через твої руки проходить, Пилипе…
Лучкай скосив на Хаблака уважне око: видно, збагнув, що розмова не віщує нічого приємного, зітхнув так, що стілець зарипів під ним, і погодився не дуже охоче:
— Ну, через мої…
— І в тебе порядок?
— Не діти, Герасиме Спиридоновичу. Вибухівка — не мило…
— Втрат не могло бути?
— Ні, — енергійно захитав головою, — у нас з вибухівкою глухо! Ні-ні…
— І ніхто в тебе не просив?
— А кому вона потрібна!
— Я тебе питаю, Пилипе.
— А я кажу: у нас глухо.
— Скажи, Пилипе, у яких ти стосунках з Червичем?
— Митьком?
— Наче в нас є ще Червичі…
— З Митьком у мене все нормально.
— Товаришуєте?
— Не сваримось.
— Він у тебе вибухівку не просив?
Бригадир рішуче захитав головою. Майорові не дуже сподобалась відкрита тактика парторга, але сидів мовчки, наче все це не стосувалося його.
— У нас глухо, — повторив Пилип, — порядок знаємо.
— Я тобі, Пилипе, вірю. Не вірив би, не кликав і не розмовляв. Справа серйозна, й потребуємо твоєї допомоги. Якщо порушив — скажи.
— Глухо в нас, — відказав бригадир уперто.
Парторг перевів погляд на Хаблака: чи то чекав від майора допомоги, чи то пробачався — мовляв, самі бачите, більше нічим не можу допомогти.
Хаблак вирішив утрутитися.
— Справа в тому, Пилипе, — мовив, — що ми могли б вийти на цілу банду. Якщо справді комусь давали вибухівку. Можливо, Червич у вас просив… Серйозна банда, Пилипе, навіть дуже серйозна.
Знову стілець зарипів під бригадиром, він помовчав трохи, буцім зважувався, але одповів твердо:
— У нас з вибухівкою глухо. Точно кажу.
— Тоді вибач, Пилипе… — Парторг надкусив олівець, тепер весь кінець його був обгризений. — Іди й працюй.
Коли бригадир вийшов, Хаблак запитав:
— Давно у вас Пилип?..
— Ви йому не повірили?
— Не маю підстав.
— От і я не маю. Хочете поговорити з Червичем?
— Хочу.
Парторг пішов до дверей, аби покликати дівчину, яка вже бігала за бригадиром, але вони розчинилися і до кімнати боком протиснувся Пилип.
— Забув щось? — запитав парторг.
Бригадир, не відповідаючи, пройшов до свого стільця, але не сів, взявся тільки за спинку, наче хотів зламати, й сказав вибачально:
— Ви вже, Герасиме Спиридоновичу, не сердьтеся. Не хотів я, бо тягатимуть і неприємності всякі… Тому й казав, що глухо. А воно, вибачте, було. Тільки, скажу вам, — кинув погляд на Хаблака, — при чому тут банда? Ну, рибу глушили. Митько вибухівку взяв, батько в нього рибалить і місця знає, то три відра риби привіз.
— Рибу, кажеш? — рвучко обернувся до Лучкая парторг. — Сучий сину ти, Пилипе, й відповідатимеш!
— Воно так, — похнюпився Пилип. — Міг би й не признатися, однак, думаю: про банду казали… А в нас — риба.
— А рибу що, можна глушити?
Пилип відірвав руки від стільця, мабуть, хотів розвести їх, але тільки безнадійно махнув правицею. Мовив:
— Певно, також неправильно…
— Покличте Червича, — попросив парторга Хаблак. Той пішов сам, Пилип посунув за ним, та Хаблак затримав його.
— Посидьте, — наказав, — бо розмова, здається, починається серйозна.
— Подумаєш, три відра риби… — зневажливо гмикнув бригадир.
Майор не відповів. Згадав потрощені вибухом валізи в аеропорту: вбито вантажника. І сталося це через злочинне недбальство цього телепня в комбінезоні.
Парторг пропустив до кімнати поперед себе хлопця в береті, ковбойці й линялих джинсах. Той пройшов до середини приміщення і зупинив погляд на майорові.
— Ви кликали? — запитав. — Бо Герасим Спиридонович каже: хтось приїхав і хоче побалакати.
— Дмитро Лук’янович Червич?
— Увесь перед вами.
— Для чого брали в Лучкая вибухівку?
Червич кинув погляд на бригадира, наче питаючи, як повестися, але той не подав йому жодного знаку, й Червич зовсім щиро здивувався:
— Для чого мені вибухівка?
— Питаю: брали?
— Ні.
— Не огинайся, Митько, — сказав Лучкай. — Брав, то признавайся.
— Коли брали й для чого? — запитав Хаблак.
— Батько попросив… — якось одразу зів’яв Червич. — Рибу глушити. І нам дав…
— Коли?
— З місяць тому.
— Точніше.
Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:
— Коли, Пилипе?
— Тижнів три.
— Точно, на початку місяця, першого чи другого.
“За тиждень до вибуху”, — відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:
— Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… — Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. — Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…
У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках — наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.
Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:
— Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю — симпатична.
Хаблак узяв папірець.
— А що ви ще відчуваєте? — запитав.
— Буде у вас побачення з гарною дівчиною.
— Теж мені — пророк, — зневажливо кинув Хаблак, — звичайно, коли вже дзвонить… — Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.
— Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…
Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився — симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.
— Так, я пам’ятаю вас, — відповів. — І слухаю, Юліє Олександрівно.
— Навіть так?.. — в її голосі прозвучали грайливі нотки. — У вас чудова пам’ять, майоре.
— Не скаржуся.
— Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?
— Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.
— Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?
— Прошу, навпроти нас — сквер.
— Знаю. Через півгодини?
— Мене це влаштовує.
Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…
Готуючись до зустрічі з Хаблаком (Трояновська подзвонила до карного розшуку і уточнила, що саме таке прізвище в майора, котрий приїздив до неї в Дубовці), Юлія перебрала кілька суконь, але жодна не сподобалась їй. Нарешті зупинилася на вельветовій парі, коричневі брюки й жилет та блузка з високим коміром. Подумала й вирішила обійтися без ліфчика, трохи ризиковано для тридцятирічної жінки, та Юлія не мала сумніву, що виглядає на двадцятирічну, принаймні груди стирчали ще зовсім задерикувато.
Вона поставила “Ладу” поруч міліцейської “Волги” й одразу побачила в скверику того симпатичного майора. Почимчикувала через вулицю, привітно посміхаючись йому здалеку, як старому знайомому, і не без задоволення помітила привітну посмішку і на його обличчі. Сіла поруч, наче випадково відкинувши поли жилета, аби точно помітив і оцінив усю її майже незайману красу, й мовила так, наче йшлося про щось зовсім незначне й випадкове: