— Було раз, — згадує він, — у Смокі Лейку. Піп московський править у церкві, а я виліз на дзвіницю й промовляю. Всі повиходили з церкви, слухають мене, а в церкві нікого не лишилося.
Ця церковна боротьба зробила те, що люди поділилися на «руських» і українців. І хто ж? Приїхали з одного села, брати, свати, — і ворогують. Вони ворогували й ще ворогують і тепер. Поруч українських церков, є руські православні, для наших українців з Буковини. Це була довга й затяжна боротьба, аж деякі священики самі відкололися від московського православія. Ось Пауші розказують, що о. Хруставка (буковинець, священичото роду) відколовся та не сам, а ще потягнув за собою кільканадцять парафій.
— От іще навіть недавно, — каже пані Пауш, — як прибула нова міграція… Така старенька бабуся каже до новоприбулого буковинського священика, о. Дмитра Фотія: «Та розкажіть же мені про тоту Україну, я про неї ніколи не чула.» Отець Фотій сів з одного боку, а пані-добродійка — з другого, і почали бабусі розказувати «про тоту Україну». Розказали їй гарненько — і бабуся вже відтоді знає, що й вона українка, і все її численне поріддя.
Та чого дивуватися бабусі? Ось і Старчук, один із численної колонії Старчуків-піонерів, рідний дядько професора Ореста Старчука, через людей переказує до свого небожа:
— Нехай той молодий Старчук нам не псує нашого імени, якоїсь України тут не заводить. Я, як виїжджав з Буковини, то ніякої України не чув, де це він її взяв?
А професор Албертіїйського університету, Орест Старчук, приїхав вісім років тому і привіз із собою не тільки Україну, але й знання. «От, я радий, що ви із оферми та на генерала переставилися!» — привітав його своїм своєрідним стилем земляк Володимир Купченко, коли Ореста Старчука з праці у фірмі запрошено було на професора славістики до університету. За короткий час «той молодий Старчук» завів і в Албертійському університеті Україну, чи то пак україніку. Шість років тому там не було жадної української книжки. Тепер, ревними заходами Ореста Дмитровича, збірка українки в Албертійському університеті налічує три тисячі томів, багато з них — рідкісних перлин, як ось «Літопис України XVII віку» Самійла Величка, найстарше видання «Слова о полку Ігоревім», «Поученіє Мономаха», етнографічні, мовознавчі, археологічні праці, клясики красного письменства та сучасна література… А втім, всього не перелічиш, краще прочитайте опис цієї збірки у журналі «На слідах» ч. 3 за 1955 рік.
Збірка ця носить ім’я видатного винахідника-українця, Романа Гонсет, що почав був свою винахідницьку кар’єру у Едмонтоні. Там він і вчився, там одружився з українською дівчиною з-під Едмонтону, з околиці Чіпмен. Ото ж та українка, тепер вдова винахідника, Ірина Ґонсет, адоптувала цю новонароджену бібліотеку і від початку її народження, 1951-го року, піклується нею, посилає великі суми на її поширення та розростання. Отак закупила вона дуже цінну збірку першодруків у шанхайській бібліотеці від якогось старого московського емігранта. І нехай-но тільки Орест Дмитрович провідає ще про десь якусь скарбницю книжок, то вже напевно пані Ґонсет не пошкодує виряду для своєї адоптованої дитини.
От що розрослося з малих діл, з непомітної ніби молекулярної праці перших піонерів культурної цілини, що ними є оці люди, з якими я обідаю та розмовляю. Можливо… чи цікавилась би народжена в Чіпмен Ірина Гонсет українікою в Албертійському університеті, якби не їх праця, не бій за українське ім’я?
Та цей відтинок боїв, війна з московським православієм, тільки частина боїв за Україну та за те, яка вона мала б бути. Всі українці тут виразно поділені на католиків і православних і в межах цього поділу гуртуються. Що робиться в православних — католики ігнорують, і навпаки. З цього дещо й добре виходить, бо не згасає дух змагання, кожна громада хоче другу перевершити. Той музей, що започаткували у Мондерському манастирі о.о. Василіяни, був наслідком змагань із православними. Бо Союз Українок Канади має вже 30 років прекрасний музей при Інституті ім. П. Могили в Саскатуні. Але ось о. Петро Сацевич у Смокі Лейку розповів мені, що одна пара вже два роки не може повінчатися, бо батьки затялися. Молодого православного — щоб молода перейшла на православіє. Молодої греко-католички — щоб молодий перейшов на греко-католицтво. І вже обидва священики шукають якихось компромісів, щоб таки ж ту пару повінчати і щоб батьки обох сторін були вдоволені. Здається, цього року вони таки повінчаються у греко-католицькій церкві, але з присягою молодої, що діти будуть охрищені в православній церкві. На здоровий глузд — скільки непотрібного накопичення. Але що ж — боротьба!