І ось цей день настав, ми вже виїжджаємо з Едмонтону в напрямку заповідника Елк Айленд Парк, до містечка Вегревіл, що славиться своїм суцільно українським населенням, нащадками переможців пущі, піонерів з Галичини та Буковини.
Агроном Олександер Чарнецький також нащадок перших піонерів, він мав два роки, як привезли його батьки до Канади. До двадцятьох років був собі хлопцем на фармі в Саскачевані й так був би до кінця своїх днів, якби не інститут. Ці інститути гуртожитки фармерської молоді в містах Вінніпезі, Саскатуні й Едмонтоні, виховали немало сьогоднішніх діячів. Був такий звичай, що вихованці інститутів на Різдво їздили по фармах із колядою та бесідами. Заїхали на фарму Чарнецьких двоє таких студентів із Інституту їм. П. Могили, — наколядували, наговорили, піддали хлопцеві охоти вчитися, а ще й дядько підмовив. Хлопець поїхав до школи, скінчив агрономію, відтоді безперервно працює за фахом.
Ми їхали тією дорогою, якою колись ходили перші піонери. Колись були це кручені стежки, мочарі та озера. Тепер це автострада з Едмонтону до Вінніпегу, по обидва боки розпливаються в безвість лани, гаї, клинці лісів, залишених для затримання снігу, де-не-де блакитні латочки озерець, зрідка порозкидані хатки. У цих хатках фермері тримають збіжжя, це шпіхлірі. Фармер молотить на полі й не турбується звозити зерно додому, аж поки йому не зайде потреба кудись везти. І не боїться, що хтось розкраде? Дійсно, благословенна земля!
Дорога наша проходить через заповідник Елк Айленд Парк. Спеціяльно для нас вийшли з лісу бізони-бофало й ліниво порозлягалися край дороти. Була б не помітила цих колишніх царів колишніх прерій, та агроном запитав мене, чи я вже бачила бізонів.
— Ні, ще не бачила, але вже чула, що Елк Айленд Парк — майже єдина місцевість у Північній Америці, де ще збереглися ці розкішні звірі. Колись цих бофало у преріях Америки були незчисленнії табуни. Гадалося, що вони ніколи не переведуться. Для індіян вони були основним джерелом їх існування, бо бофало постачали індіанському побутові все, що було потрібно: іжу, житло, одежу, знаряддя; бофало відогравали ролю в індіянських віруваннях та церемоніях. Та прийшли білі й дуже скоро витеребили бізонів на м’ясо. Майже всіх винищили, а як зосталася маленька їх горсточка, тоді канадійський уряд узяв бізонів під свою опіку, охоронив у заповіднику. Кількість бізонів у Елк Айленд Парк зросла тепер до 1300 голів. Та ще один бізон, камінна статуя, стоїть на одному роздоріжжі в місті Келґарі.
Минали ми парк — накрапав дощик. Поки доїхали до Веґревилу, дощ перестав і ми під’їхали просто під хату аґроінома веґревідьської округи, пана Василя Підручного.
Чи я, взагалі, тут щось побачу, це залежить від погоди, а воно насупилося дуже. Правда, в цій Алберті скорої й випогоджується, сонце розганяє всі хмари, крім тих легеньких сніжисто-білих. Агрономові Чарнецькому погода менше важлива, бо він поїхав у дальші райони автострадою, але ось у Веґревільщині… Аби тільки хляпнув дощ, то всі фермерські дороги розмокнуть, на фарми тобі ніхто не поїде, бо авто загрузне. Але як буде гарна погода, то агроном завжди має багато справ на фермах, дасть Бог, поїдемо.
А тим часом озираюся, куди це я втрапила. Ніби то я шукаю бідної фарми, опинилася ж у інтелігентському домі. Книжки, картини, квіти. Будинок давно обжитий, в ньому витає традиція сталого побуту, не надщерблена модерним, з крамниці сьогодні привезеним добром. Будинок накритий віковими деревами, що встигли вирости тут, відколи існує він. І стоїть він на плеканому килимові шовкової трави, далеко від домів-сусідів. І в ньому картини тут, картини там, весь передпокій завішаний ними. Хто це тут маляр?
Дружина агронома, Анна Підручна, дуже привітна, та й інакше бути не може, бо ж вона — голова місцевої жіночої організації, а я під опікою організованого жіноцтва й приїзд мій уже попереджений телефонним дзвінком Стефанії Пауш.
Після кількох хвилин інтродукції, що супроводить кожне нове знайомство, я довідуюся, хто маляр. Пані Підручна показує мені картину «Моє життя в Саскачевані». Горбкуватий краєвид, жнива. Замріяні ліси в далині, а на горбистому полі, скільки видно, стоять снопи. Дівчина присіла напочіпки й розв’язує платок з обіїдом, а довготелесий хлопець не має терпцю чекати й п’є із дзбанка воду.
— Це я з пам’яті малювала, молодість свою на фармі в Саскачевані, — каже Анна Підручна, і я вже впізнаю її в цій високій дівочій постаті. Все мені відразу роз’яснилося. Це ж передо мною розгортається сувій причин і наслідків. Ця малярка, з професії учителька, — вона фермерського роду, зв’язана з фармою, з канадійським селом всіма своїми духовими нитками. Звідти росте її надхнення, інтелігенція. Ось іще один, і ще один пейзаж в Саскачевані, що серед нього виросла пані Підручна. А ось — церква в подвір’ї, такому типово українському. Хата під стріхою, журавель біля неї, пліт, люди виходять із церкви, убранії барвисто, етнографічно, як в Україні ще на початку цього століття. Але це не Україна, це Саскачеван часів її дитинства. Малярка нічого не вигадувала, а малювала з плівки пам’яті. Тільки чого це хата й церква так близько одна від одної?