Надія Кобильник вважає нас її гістьми. Замість завезти нас туди, де взяла, вона везе до ресторану обідати. І заїхали ми до такого ресторану, що може один такий на цьому континенті й існує. У цьому ресторані всі дівчата, що обслуговують гостей, невимальовані, краски лиця природні. Так хоче власник цього ресторану, член релігійної секти «Крістіян Саєнс». Він приймає працівниць до робот» з одною умовою: прийшла до праці — умийся і змий із себе всі мальовила. І уявіть собі! Ресторан цей завжди повний, треба чекати на місця, а господар дістає ще й нагороди за прекрасну обслугу та смачні страви.
3.
Це була високої марки люб’язність з боку пана Садовника й пані Кобильник, що вони, не пожаліли авта й часу, аби показати Келґарі, його низини й висоти, його ділові й аристократичні дільниці. В цім місті, ближче до США, витає вже подих «Стейтів». На вулицях багато різноманітної публіки: ковбої з ранчо у ширококрисих капелюхах, у шкірянках із пацьорками на рукавах, обперезані ремінними поясами, у високих чоботях; індіяни з заплетеними косами, що приходять із своїх резервацій; грошовита курортна й туристична публіка, що пливе з Бенфу і до Бенфу із його радієвими купелями, гарячими джерелами, гірськими чарами-озерами та палацами-готелями… І українці тут не ті, що в Едмонтоні. Тут нема широкорозкритих обіймів прийнять, вечорів, закусок і перекусок цілої громади з кожної великої й малої нагоди. Нема й зацікавлення свіжою людиною. Хоч би як ви здалека приїхали, то яке кому діло? У кожного є свій «гоум» і кожен сидить у тій шкаралупі.
— Я довго не могла звикнути в цім Келґарі, — признається пані Садовник. — Тут для всіх найголовніше в житті — «пейда». Нікого не підважиш на гуртову справу. Оце як треба зробити якийсь вечерок, то не допросишся нікого, щоб склалися на нього. В Едмонтоні це дуже легко: тільки шерхни — й уже кожна жінка несе щось на спільну вечерю. А тут кожна викручується. Я оце побуду ще до кінця головою жіночої організації, та й також відмовлюся, нащо воно мені? Як треба випрятати церкву, то я мушу те робити, бо я — голова. Я не відмовляюсь від важкої праці, я звикла робити, як кінь, але я — з іншого села. У нас все було якось інакше — весело, дружньо. Сходилися до Народнього Дому, співали. .. Бувало, наробишся тяжко за цілий день на фармі, але кортить за п’ять миль пішки прибігти до галі. Інде й іти не було куди… А тут тепер молоді самі не знають, що їм вибирати: чи спортові змагання, чи кіно, чи «гоумпарті».
Софія Садовник така показна та гарна, як і її чоловік, дорідний і представний волиняк Іван Садовник. Вона має тонкі видовжені риси і трохи строгий вираз лиця, який випогоджується, коли вона заговорить про молоді літа на фармі. Вона не вчилася у школах і її серце переповнене стихійною Україною, такою, як вона була на фармі, місці її народження.
— У наших околицях (у Редвей) французькі та англійські діти поміж наших дітей повиучувалися по-українському. Всі діти, як тільки вийшли із школи, відразу переходили на українське, — згадує вона, — в хаті сусідів були наші українські страви.
І Редвей, і Едмонтон — її стихія, але тут, у Келґарі, нема де розвернутися цій стихії, власний дім її прибиває.
— Може недобре, що я найменшого сина вчила спочатку по-українському? Може треба було відразу вчити по-англійському? — журиться вона. — Дістав він незадовільно за англійський «спелінґ» (вимову).
Причина, мабуть, інша. Хлопчик з першого дня, як пішов до школи, затявся говорити тільки англійською, а української мови від нього вже ніколи ніхто й слова не почув: Чому? А чому — українська пісня не розтопить його дитячого серця? Батько й мати знають безліч пісень і співають прекрасно, але коли мати часом сама собі в хаті розспівається, то син оцей маленький питає: «Мама із куку?» Діти ці вже чужі, не схвалюють у душі своїх батьків, соромляться їх. І мати перестала в хаті співати, із сорому перед сином.
Та й лишається пані Садовник бінґо. Бінґо заповнює вечорі, — якусь десятку виграєш, програєш. Ще різноманітнять келґарійські будні всілякі змагання й нагороди. От, щоб виграти нагороду за найкраще оформлення біля хати! За найкраще обставлену хату всередині. Кожна хата намагається на Різдво засвітити надворі перед хатою ялинку. Для оцінки місто вибирає жюрі, воно присуджує премії тим, хто найкраще оформив різдвяну ілюмінацію…