З таким балянсом вранці почимчикувала я вулицями мініятюрного міста, разом із шахтарями, що ото вчора заповнювали бари й коршми, а тепер біжать до роботи з «дінерками» при боці. Котрі ж із них українці? Кажуть, є дуже багато наших людей тут.
Музей у такому маленькому містечку знайти не важко, але важко в нього; вступити. Він замкнений та ще й до того недвозначно вивішено табличку: «Замкнено». Може ще рано? Гм, піду шукати української церкви, того якогось Нью-Кестлу.
Горби та гори, щось таки справді від пекла тут, — наче піраміди насипані, наче ярі розмиті. Якесь усе розрите, чорне, безфоремне. Вулиці містечка в підніжжі цього краєвиду видаються неправдивими, їх зелень — фальшиво насаджена, штучно плекана. Яка затишність може існувати в такому місці? Одначе, люди її й тут творять.
І церкви тут є, ще й багато, але яку не огляну, — не українська. До Нью-Кестл дві милі, — кажуть добрі люди. Спасибі, хоч напрям знаю. Розпитую всіх про українську «чурч», всі в один бік махають рукою, — там вона.
Ну, щасти, Боже! Ось уже й це селище. Ось і церква, ось і дім священика. Ще здалека бачу, — постать священика у чорному біля дверей. Справді, це о. Сивенький, от здивується зараз! Зайшов до хати. Постукати, чи чекати, поки вийде?
Отець Сивенький і мене впізнав відразу. Я, справді, маю щастя. Він ось у цю хвилину приїхав з іншої парафії, оце щойно увійшов у хату, а за кілька хвилин мався вийти з дому. Це просто дивний збіг, що я надійшла саме в цю хвилину, ні раніш, ні пізніш.
— Але ви не лякайтеся моєї хати. Я тут живу гірше, ніж у таборових бараках, — попереджає він і вводить у фанерний мізерний будиночок із недокінченими стінами, без водотягу, без устаткування… якась допотопна залізна пічка стоїть… — Це тут стало ліпше, — продовжує о. Сивенький, — а вже було так, що через тоненькі стіни вітер гуляв по хаті й розкидав парохіяльні папери на столі. Я пооббивав, ось бачите, стіни плястером — «джіпраком», і хоч від вітру вже можна сховатися. Але я тут не все тримаюся. Маю ще чотири місії, все в роз’їздах.
Почувши, що я шукаю динозаврів, о. Сивенький подумав.
— Я й сам ще не бачив цих Бед Лендс, як слід. Але ми ось підемо до сусідів, вони тут давно живуть, може щось почуємо.
До сусідів було три хвилини ходу, якраз досить, щоб зорієнтуватися. Ми йдемо до колишнього лідера тутешніх червоних, тепер розчарованого в «світових ідеях», до голови місцевої Ліги Визволення України. Шахтар із професії. Тепер на пенсії. Жінка й діти працюють, а він провадить господарство. Дуже очитаний чоловік. Він через читання та участь у організаційних працях так високої себе підтягнув, що переріс своїх ровесників, А має освіту всього за четверту клясу народньої школи… Знайомтеся, це пан Петро Ґута!
— Ви нам дайте кави, — по-родинному попросив отець, вже прийнявши на себе ролю мого опікуна. Взагалі, я ось від якого часу та все під опікою отців. їхала до Келґарі під опікою о. Хрустатаки, православного священика, а тепер ось греко-католицький заопікувався.
Ми з паном Ґутою повели перші ознайомлювальні розмови, а о. Сивенький уже пішов дзвонити кудись телефоном. Потім ми пішли в літню кухню, що була в мініятюрному подвір’ячку, обсадженому квітами.
Таке все іграшкове, малесеньке тут. Домики всі збиті з фанери, мабуть, на живу нитку зліплені. Усередині в хаті є все, як і в місті, — вода холодно-гаряча, холодильник, ще й м’які меблі у вітальні, ще й килими. Але зовні! Чого це тут така біднота вилазить наверх? Цю злиденність халабудок прикрашують тільки рясно насаджені квіти. Але не всюди. Інші хати потопають у бур’янах.
— Оце, де ви бачите квітки, городці, то знайте, що тут живуть наші українці, — пояснює мені о. Сивенький. — Де поросло лопухами, там живуть англійці, айриші. Вони не люблять працювати біля хати. Тут майже весь Нью-Кестл — українці. Але все це комуністи. Є лише кілька родин, з якими можна знайти спільну мову.
А злиденні ці будинки тому, що ніхто тут не хоче гарних будинків будувати. Шахтарі живуть в непевності.. Копальні вугілля часто замикаються, наполовину невикористані, а в такій дірі ніхто гарного будинку не купить.
Ми за кавою розмовляємо, я дуже скоро освоююся, бо ця таборово-похідна обстанова для мене звичніша, ніж важка солідність люксусових мешкань з модерними витівками. З паном Ґутою легко розмовляти, він анітрохи не дивується, що я, людина з того краю континенту, забилася в Нью-Кестл і хочу бачити таке, що нікого тут не цікавить. Признатися, і він ніколи не був там, де розкопували динозавра, хоч і чув щось таке. Але велике враження справляє на нього те, що в нью-йоркському Природничому музеї стоять кістяки динозаврів із табличками «Дромгелер, Алберта». В очах у нього починає пробиватися така ж повага до науки, яку я бачила у нашого селянина в Україні, і якої не спостерегла у келґарійських дядьків.