Knabe sprach: «Ich breche dich, Röslein auf der Heiden»; Röslein sprach: «Ich steche dich, daß du ewig denkst an mich, und ich will’s nicht leiden!» Röslein, Röslein, Röslein rot, Röslein auf der Heiden!
Вкотре слухаючи вірш, Настя зривала стебло трави й торкала ним дрібні зорі, пробуючи їх струсити з неба. Шум річкової течії гасив вихлюпи їхньої з Еліясом пристрасті. Втиснувшись одне в одного, в нерозривний клубок, вони переверталися, сплівшись руками й ногами. Витолочували траву і кропиву. Зранку в Насті пекли литки й сідниці, кидалися від кропиви по всьому тілу великі пухирі. Анна-мурзиха змащувала пухирі сироваткою, а до наступного ранку вони не зникали — їх ставало ще більше. Припухлі від поцілунків Настині губи інколи покусували мурахи, коли вона засинала, перевернувшись зі спини на живіт. Зранку, коли над Джуринкою в заростях прокидалися перші птахи й виходили на берег водяні щурі, Еліяс підвозив Настю до язлівецького кінця, а сам, вислухавши рапорти підлеглих у комендатурі, влягався спати на бамбетлі до обіду. Через два місяці австріяки відступили, і коханець Насті опинився за два кілометри від Митниці. Після Еліясового полку в шанцях — від Горб-Долини до Дубини — з’явилися турки. Коли Настя після Еліяса зустрілася з Кюбатом, вона вже вміла любити чоловіків. Приїхавши надвечір бричкою, дівчина даремно прочекала коханця до пізньої ночі. Ні першого разу, ні другого, ані третього Еліяс не з’явився в умовленому місці, яке вони облюбували для зустрічей. Бузковий гай починався за Горб-Долиною й легко переповзав від одних позицій до інших. Отже, Еліяс заходив у бузкові кущі з австрійського боку і продирався назустріч Насті вбік Митниці. Настя, доїхавши до Горб-Долини, спутувала, відв’язавши від брички, коня, і прослизала до гаю з протилежного боку. Утретє, не дочекавшись появи австрійського офіцера, Настя знайшла біля Горб-Долини присипаного землею Кюбата… Він ще дихав. У лівій частині грудей свистіла продірявлена легеня. З першого разу їй не вдалося піднести й закинути дебелого Кюбата до брички. Вона повернулася додому, покликала з обори Юльку. Обидві насилу витягли пораненого на бричку й довезли до двору. Анна-мурзиха обробила рани. Покликали кушарку, котра зналася на всіляких хворобах. За якийсь час турок отямився. Щодня зелені та сині очі жінок, у домі яких він перебував, заглядали на нього. Ім’я Кюбата з Перґамону з’явилося у стамбульській газеті. У колонці друкували імена загиблих, пропалих безвісти, ранених та полонених турецьких військ з усіх фронтів. У стамбульській газеті Кюбат був мертвим, а насправді щоночі, Анна-мурзиха все чула, кохався з Настею. Відколи турок самостійно ходив до виходку, Настя пильнувала за ним, як за яким-небудь псом, щоби раптом він не перекинувся від неї на Юльку. Від Насті Кюбат довідався, що його мули живі. На одному селищем їздить унтер-офіцер Єфім Фролов, іншого віддали санітарній роті якраз тоді, коли один із коней, якими москалі перевозили ранених із передових позицій, покалічив ногу. Коня прирізали, замінивши на одного з Кюбатових мулів. Протягом двох літніх місяців 1915 року, коли Кюбат перебув із Настею, він запримітив, що в дівчини зникли місячні. Однієї ночі, поки Настя готувалася до спання, вимиваючись і розчісуючи своє пишне волосся, Кюбат вийшов із двору Баревичів і на ранок зголосився своєму командирові Назрі-бею, увійшовши до Язлівець збоку Новосілки.
Якби знаття, що російська армія згідно з розробленою широкомасштабною операцією, розпочне наступ на Язлівці у травні 1916 року, то, можливо, Кюбатові варто було б залишитися в Баревичів і перебути вогняне пекло. У перші дні наступу їх із майором Назрі-беєм накриє вибухом авіаційної бомби.