Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.
Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.
Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два огирі, ні сороката кобила не розуміли.
Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.
«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.
Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:
«Який я радий побачити й почути тебе!»
Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.
Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:
«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»
«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».
«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».
«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».
«І я не розумів, що трапилося».
«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».