Петро вечеряв із Шантою за столом найбільшої кімнати. Господиня засвітила їм свічку. Поставила на стіл кукурудзяну кашу з каймаком.
«А ти звідки?» — допитувалася Шанта.
«Ти ж сама знаєш, що не з цього міста», — спробував віджартуватися.
«То я спросоння», — засміялася дівчина.
У кімнаті почувся духмяний запах айви. Господиня розрізала наполовину жовтий, схожий на яблуко, плід. Підійшла до столу й подала миску з айвою. По-домашньому запахло осінню. Урбан відразу відчув осінь, яку на полях битв та під час переходів перебивав їдкий дим.
Господиня подумала, що Шанта — коханка австрійського офіцера, і постелила їм обом у своїй спальні, а сама перейшла до кімнати, де спали діти. Двері до дитячої були наглухо зачинені від стороннього ока.
«Недобрий запах», — сказала Шанта, — коли миска з айвою опинилася на столі.
«Чому? — заперечив Петро. — Пахне осінню».
«Не добрий… для тебе».
«Про що ти, Шанто?» — Петро вперше промовив її ім’я.
«Ти часто заглядав у небо».
«Так. У моєму місті в мене був телескоп… Звідки тобі це відомо?»
«Бо бачу твої зірки без телескопа».
«І що вони тобі кажуть?»
«Цей запах айви недобрий для тебе, Петре», — Шанта також уперше назвала Урбана на ім’я.
Вони доїли айву й пішли спати. Шанта спала на ліжку, яке приготувала господиня, а Урбан, зрозумівши натяк сербки, викликав капрала й наказав постелити йому на першому поверсі.
З самого ранку Урбанів загін отримав наказав просуватися вглиб міста.
Прокинувшись, Шанта зрозуміла, що в будинку нікого, крім неї й господині з дітьми, вже немає. Прілий чоловічий піт вивітрився з дому. Шанта подякувала господині за нічліг і, відмовившись від запропонованого сніданку, уже при дверях сказала господині:
«Ти щаслива — твій чоловік повернеться».
Сербка усміхнулася.
Мине кілька днів. Шанта переїжджатиме на возі через чорногорське село. Над муром, що відділяв вулицю від господи, звисатимуть соковиті жовті плоди айви. І привидиться Шанті Урбанова смерть.
А поки що Петро Урбан прочинить двері пошти на вулиці Джуре Якшича.
Увійде досередини й побачить поштаря в довоєнній уніформі королівства Сербії.
«Перепрошую, — несміливо запитає Петро, — а пошта працює?»
«Так», — почує у відповідь.
«А можна мені надіслати лист?»
«Куди?»
«До Митниці, Язловецького повіту».
«А де це?» — запитає поштар, прибиваючи на листи поштові печатки.
«Королівство Галичини і Володимирії».
На виході з поштового приміщення Петро почує, як поштар, хухнувши, приб’є на його лист печатку.
7
Наказом Верховного Головнокомандувача Російської імператорської армії від 2 жовтня 1914 року на захоплених внаслідок війни територіях створювалося Тимчасове Жандармське Управління Військового Генерал-Губернаторства Ґаліції. Через це жандармським чинам приписувалися різноманітні обов’язки — від формування агентури до покидання цих територій із останнім потягом. У Тернополі, в будинку інженера Ратгауза на Свято-Янівській вулиці 9, оселився жандармський підполковник А. А. Орлов. Підпорядковувалися йому Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики, Збараж, Скалат, Трембовля й Підгайці. У кожне прифронтове місто чи містечко прибули жандармські обер- і унтер-офіцери. Запрацювали військово-польові суди, активізувалися приховані москвофіли. Щомісяця до 20 числа підлеглі Орлова відсилали рапорти про стан справ, про завербованих, настрої в середовищі уніатських священників, охорону великого князя Міхаіла Алєксандровіча, біженців, залучених до копання шанців, повішених австрійцями за симпатії до Російської армії. У прифронтових містечках і селах відстежувалися приховані склади зброї — бомби, бікфордові шнури, інколи вдавалося знайти телефонний дріт, проведений австрійцями до селянської хати, звідки лояльні до австрійського імператора господар чи господиня сповіщали про події в селі, кількість військ, їхнє переміщення, а також, у разі необхідності, коректували артилерійський вогонь. Жандармські управління за всім стежили так пильно, що навіть княгиня Лідія Борісовна Барятінская, акторка й меценатка, подорожуючи з іноземними кореспондентами Галичиною і Прикарпаттям, викликала підозри. Жандармський полковник, територією якого мандрувала ця група, з’ясовував: хто з іноземних кореспондентів мав право в’їжджати на територію воєнних дій і яку доброчинність провадить княгиня.