«Ну, ось, — звернувся до товариства Мартін, лігши всім тілом на стіл. — Збоку Трибухівців, — жирний, аж припухлий палець прикрив разом із Трибухівцями ще Цвітову й Ріпинці, — уздовж лінії фронту природною перепоною можна уважати річку Стрипу. На лінії Трибухівці—Бучач, при в’їзді до міста, розпочинаються продавлені яруги й пагорби. Значить, у цій частині фронту не так просто пройти піхотинцям чи кавалерії. А з боку Новосілки також атакувати складно».
«Але можна артилерійським вогнем і авіабомбами зруйнувати нашу першу лінію оборони, а друга вже не витримає натиску, не кажучи про третю», — тримався своєї версії Пфайфер.
Малер насмішкувато звернувся до Мартіна:
«Виглядає, що Язлівці — неприступна цитадель?»
Критай, що до цього часу мовчав, поглянув на Малера й, отримавши підтримку, сказав:
«Є кілька місць поміж Язлівцями й Митницею, де можна пройти».
Троє офіцерів одночасно підвели голови від стола.
Наступного дня обер-лейтенант Пфайфер доповість начальству про фельдфебеля Федора Критая, і на Пасху Федора відправлять через лінію фронту до Митниці.
Війна і відчуття смерті зробили з Малера циніка. Це почалося від першого бою, від мокроти у штанях після закінчення першої ворожої атаки. Еліяс пам’ятав конвульсивну судому від запаху людської крові. Тоді вперше побачив метушню мушви, приваблену трупним смородом, над тілами вбитих. «З кров’ю, — думав Еліяс, — витікає з тіла людське життя, перемішуючись із чорноземом чи глиною, а перемішавшись із брудом, порохнявіє». Він зненавидів війну, бо вона вбиває поетів. Вістку про смерть Ґеорґа Тракля, з яким знався ще з Відня, прочитав в одному з військових комунікатів про втрати. «Перебування в оточенні п’яних і тупих солдатів може бути навіть корисним, бо ви всі разом очікуєте, що вас уб’ють, — утішав себе лейтенант. — З нами всіма, у кожному полку служить невидимий солдат — Смерть». Після боїв перемащений глиною, з лицем, порізаним гострими стеблами трави, він дивувався, що залишився живим. Повернувшись до Язлівець після віденської відпустки наприкінці вересня 1915 року, Еліяс почуватиметься нещасним і пригнобленим. Дядьки й тітки, з якими він бачився, сприймали Еліяса як героя й не здогадувалися, яку огиду до війни насправді відчуває родич. А якби знали, то хіба б повірили? Майже цілу відпустку він перебув удома. Одного разу пішов із сестрою на ринок. Серце Еліяса, колись наповнене поезією, зачерствіло. В язловецькому домі, тимчасовому пристановищі, він ніяк не міг звикнути до Мартінового пердіння й запаху гнилої бараболі, який заносило з пивниці.
Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.
Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.
«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.
«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».
«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.
Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:
«Як вона називається, Міхаелю?»
«Вікторія Куліковська».
«Мені здається, що я її знаю, панове!»
«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.
«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».