Церква з надламаним хрестом після авіаційного бою в митницькому небі скидалася на курку з перекушеним гребенем. Але цього Федорові ще не видно — туман забілив видолинки вуличок. Дорогою ледь не зіткнувся з трьома москалями. Вони вийшли з Бурмейчиної хати висцятися. Критай чув дзюркотання молодих струменів. Він приріс до широкого стовбура ясена. Брови й вуса в нього змокріли. Вітер наганяв пасма туману. З хати вийшло ще троє. Федір здогадався, що це спостерігачі. Трійця і справді рушила в напрямку Язлівця. Туман забілив їх. Прокашлюючись, віддалилися від Федора. Критай намагався йти стежками. Біля Червоної керниці спустився у видолинок потічка й берегом, прокрадаючись, дійшов до містка. Потічок впадав у Джуринку. Лівий берег річки вивищувався над пологим правим.
Федір Критай не знав, що через тиждень опісля їхньої з Петром зустрічі Урбана заколе вилами старий серб в айвовому садку. Це трапиться в Земуні, передмісті Белграда. У розпанаханий живіт старий насипле достиглої айви. Убивцю розстріляють. Загін Урбана вислали до белградської околиці перевіряти розвідувальну інформацію про цивільний опір. Урбан сам увійшов у двір, де порався старий чоловік. Поручник привітався, але старий відмовчався. Він зривав айву і складав на розстелену квітчасту домоткану верету. «Глухий як пень», — подумав Петро. Туман, народжений цього ранку над річкою Савою, перемішавшись із запахом медових плодів айви, розносив солодкавий дух. Живіт Петра з виваленими кишками, звідки витікала липка кров і ранішня їжа, накрили шерстяною хустиною. Пораненого лейтенанта перенесли на санітарний віз, але не довезли. Він втратив багато крові й знепритомнів, не доїхавши до лазарету. Тією ж вуличкою, в яку можна було пропхати тільки ключ, бо така вузька, попри аптеку «Код цара Душана», на сходах якої їли білий хліб Петро з Федором, тиждень опісля повезли на цвинтар нещасного Петра. Лейтенант Петро Урбан закінчив війну з айвою в животі, плодів якої ніхто в поспіху не вийняв. Можливо, з нього виросли айвові дерева, що тепер духмяно пахнуть щовесни. І той запах — через воєводинські рівнини і хребти Карпатських гір гінкі вітри доносять до Митниці. Трапиться диво, коли польська пошта у 1920 році принесе до Баревичів поштівку зі знімком — Петро з товаришем по службі Хаїмом Дермером. Розбираючи кореспонденцію в поштовому відділені містечка Н., поштар виявить сотні залежаних листів та листівок, які далі цього відділення й не пішли. Ось так відправлена фотокартка з листом, датованим 1915 роком, через п’ять років дісталася Митниці.
Федір дочекався темряви. Він підстеріг легку здобич — Попідлідвзеленікукурудзи. Той не очікував побачити Федора. Попідлідвзеленікукурудзи з перестраху ледве ворушив язиком. Але віддихавшись, отямився. Вони пішли до о. Феліштана. Залишивши Критая біля дзвіниці, Попідлідвзеленікукурудзи позаглядав попід вікна парохового дому. Знову почали брехати пси. Збоку горішнього фільварку кавалерійський ескадрон із гуркотом з’їхав до річки. У хліві cкрізь терли рогами об жолоби корови отця Феліштана. Певно, що обидві були ківними. Паніматка Катерина ретельно вела календар тільності, бо отець порався зі своїм садком. Вона розрахувала, що після Пасхи в їхньому господарстві з’явиться приплід. «Який нині день?» — питалася часом паніматка. Отець, думки якого були біля айвових дерев, відповідав не відразу. Він брав із полиці «Календар Руського Народного Союза в Америці на рік звичайний 1914» і, послинивши пучку вказівного пальця, перегортав сторінки. Знаходив місяць і число. «Квітень, — казав до прикладу, — число третє». А тоді знаходив ім’я якогось святого й бідкався, що забув пом’янути під час недільної літургії. «Нічого, — відповідала на те паніматка, — пом’янеш тої, що прийде». І додавала, що реченець для їхніх корів, за її припущеннями, вже надходить. Про це розповів Федорові, повернувшись, Попідлідвзеленікукурудзи. З хліва доносився сопух прілої соломи, перемішаної з коров’ячим лайном і сечею. Піяли чимось сполохані на бантах кури, яких удень відстрілювали солдати, а ночами тягли по оборі куниці. Теплий коров’ячий дух нагадав Федорові батька, Саверка Критая, який повторював, щоби знати, буде твоя дитина, коли виросте, ліворукою чи праворукою — то дивися, якою рукою схопиться за пуцюрину. Усі його хлопці вперше хапалися лівою рукою, а тоді за них хапалася смерть. І тільки один із десяти Саверкових синів, Федір, схопився вперше правою. «Може, тому й вижив», — марикував собі Критай. Федір пригадав, що якось дня, коли йому виповнилося, може, з десять років, батько сказав, що нині вони поведуть до бика сорокату ялівку Ксеньку. Між Ксеньчиними рогами виднілася біла цятка, схожа на віфлеємську зірку. Федір чув, як батько говорив мамі, що ялівка літиться. Вивівши того ранку Ксеньку на обору, спочатку напоїли її. Пила спрагло. З морди тяглася липка зеленувата слина. Старий Критай вів Ксеньку за мотузок, а малий Федьо виламаним із верболозу бучком підганяв. Усі, хто траплявся їм того ранку на шляху, казали помагайбіг. Вулиця, де жили Критаї, знала, що десятирічна корова в них здохла з застряглим у проході ненародженим телям. Ноги теляти стирчали, безсила корова не могла виштовхнути його назовні. Тоді кілька хлопів узяли мотуззя, прив’язали до ніг теляти й витягнули мертвим. А корова, полежавши на оборі до ранку, випустила зелений дух. То трапилося в травні. Мухи з мурахами обліпили вилізлу з проходу сіру плаценту, — і за кілька днів з’їли. Митниця зазвичай збирала гроші погорільцям та тим, хто втрачав дійну корову, допомогла й Саверкові — він купив ялівку.