Літо було спекотне.
Резервні російські полки купалися в річках, фотографувалися, а за кілька кілометрів від них передові частини Щербачова здобували місто за містом.
9
Про народження Дмитра Баревича говорили різне. Одні — що пологи приймали офіцери кавалерійського полку, інші — що при народженні дитина ледь не задушилася пуповиною, яка стиснула тендітну шийку. Були й такі, що бачили, як юна мама сама перерізала пуповину ножем і, обгорнувши спідницями тільце новонародженого, пройшлася гола Митницею. Одні казали, що народився він на язловецькім полі в російському шанці. Інші плели про народження в домі Коритовських, куди забрав молоду Баревичеву її черговий коханець — російський кавалерист. А Попідлідвзеленікукурудзи божився, що Дмитро народився в пивниці, у домі Баревичів, під час наступу на Язлівець. Казав, що сам бачив пологи. Брехунові, звісно, ніхто не вірив, але це була свята правда. Продовжувач чоловічої лінії роду Баревичів попросився на світ Божий у червні 1916 року. Місце, де йому призначалося побачити світ, називалося Митницею, а його мама Настя Баревичева до самої смерті збереже таємницю про Дмитрового батька. Бо навіть вона, офіційна наречена вчителя Петра Урбана, ґвалтована офіцерами й солдатами різних армій, не була впевнена, чиє сім’я присмокталося й пустило корінь у її молодому лоні. Цю таємницю спробувала розгадати Анна-мурзиха, мама Насті. Перше спало їй на думку, що Настя зачала від російських солдатів. Потім, коли на голівці немовляти почало з’являтися темне волоссячко, згадала про турка, привезеного Настею з Горб-Долини. Але врешті переконала себе та інших, що батько хлопчика — австрійський обер-лейтенант Малер.
У транві 1916 в Баревичів розквартирувалися піхотинці Чернігівського полку. Анна, прислухавшись до розмов солдатні, зрозуміла, що вони очікують наказу наступати. Перед ранком зчинився гарматний гул і тривав аж до обіду. Стало зрозуміло — почалося. Під Митницею двигтіла земля. Селищем підкидало. Будинок Баревичів хилитався, здавалося — стіни розлетяться, а дах накриє всіх, хто там є. До обіду російська артилерія припинила обстріл. А тоді вдарили австрійці й перегаратали пів селища. Анна-мурзиха помітила, що Настин живіт помалу опускається вниз, і пологів можна очікувати вже ось-ось. «От, холєрна дівка, — думала Анна, — вибрала собі днину». Того ж дня дім і обора Баревичів опустіли. Розквартирований полк почав займати передові позиції за селищем. Наступного дня москалі повторили обстріл. Відповідь австрійців цього разу виявилася такою нищівною, що митницькі поховалися в пивниці та ями, щоби пережити нещадний вогонь. Анна з Настею перебралися до пивниці. Тоді згоріло пів Митниці. Багато погинуло на Тій Горі, куди скерували найбільший вогонь. Анна, боячись за Настю, яка нагадувала гуску, бо ходила під ваготою живота, перевалюючись із одного боку на інший, знесла дві мидниці, кілька рушників і простирадл. Очікуючи найгіршого — чи вдасться знайти у цій веремії кушарку? — захопила про всяк випадок пляшечку горілки й ножа. Ножем Анна переріже пуповину, якої не зможе перекусити. Запаслися на якийсь час харчами. Під час найбільшого обстрілу з австрійського боку Анна ще раз вибралася з пивниці нагору, бо забула свічку й сірники. До виходу приставила драбину.
Настя поволі, підтримуючи однією рукою живіт, зійшла в суцільну темряву, яку розсівало бліде світло двох каганців. Коли канонада накрила маленьку перестрашену Митницю, як мишу мітлою, своєю розчепіреною вогненною долонею, Баревичева відгородилася від світу дверцятами, але не зачинила їх на колодку. Настя примостилася під стіною. Анна наперед почала приготовляти місце для породіллі в найдальшому кутку пивниці. Настя тяжким поглядом спостерігала за мамою: як вона ставить мидниці, поруч яких стоїть заздалегідь набрана з Червоної керниці вода. Хто ж знає, як довго триватиме наступ і коли розродиться Настя? У глибокій ямі мурованої пивниці за якийсь час людей набилося стільки, що сморід сечі перебивав запах підгнилої бараболі. У глибині, у правому кутку ходили справляти нужду чоловіки й жінки. Чоловіки сцикали по камінних, замшілих зеленою муравою стінах, а жінки, розчепіривши ноги, іржавими струменями зволожували глиняну долівку. Найгірше було, коли хто йшов у куток із булькотливим шлунком. Усі відсувалися якнайдалі. Щойно припинявся обстріл, хтось відчиняв дерев’яні дверцята до пивниці — провітрити, а ззовні ввалювався запах пороху з димом. Всидіти було неможливо, але виходити назовні — то наражати себе на смертельну небезпеку. Запахи диму, горілої соломи й людських екскрементів Настя відганяла від себе долонею. Селище горіло. Коли Баревички вилізуть драбиною з пивниці з завиненим у конопляну верету немовлям, то побачать, що половину їхнього дому розвалено снарядами. Вікна висітимуть у повітрі, ледве тримаючись за сволоки й фаціяти. У глибині, за домом, на місці стодол зі стайнями — купи каміння і цегли.