«Не знаю, отче».
Парохові було відомо, що Баревичева Настя допустилася содомських гріхів. Було, окрім неї, в Митниці ще кілька молодих дівчат, у яких розпирали черева. Ніхто з них не перебував у шлюбі.
«А мама дитини знає?»
«Я питалася, але вона не сказала».
«Якщо прийшла на світ дитина, — продовжив о. Феліштан, — то її ангел-охоронець чекає, щоб охрещеною була».
«Якби не війна, отче…» — з жалем сказала Баревичиха.
Отець Феліштан призначив день і годину хрещення та й пішов щупати курей, бо почув, що ще одна розкудкудакалася над річкою.
На початку вересня злягла Настя — підозра на тиф справдилася. У розворохобленому війною світі з-під землі повиходили кроти, щурі, зайці та польові миші. Вони переносили збудників інфекційні хвороби. Скажені лисиці й вовки кидалися на людей. Вошей і блощиць нанесли до Митниці солдати в рубчиках шинелей, у волоссі на голові, під пахвами й між ногами, — скрізь, де могли затаїтися небезпечні комахи. Після наступу нова хвиля епідемії накрила селище. У колисці, принесеній від о. Феліштана до Баревичів Попідлідвзеленікукурудзою, Анна перенесла до свого покою плачуче немовля, наглухо зачинивши за собою двері. Несподівано для Баревички повернулася служниця Юлька. Під час наступу дівчину забрали для копання шанців, і нині вона, на щастя, повернулася. Наче заблудла кітка, що подолала тисячі кілометрів. Юлька перебула наступ на Пожежі. Там, за її словами, їх забув інженерний підрозділ, що мав налагоджувати переправу через Стрипу. Десяток митницьких пішки дійшли до Пожежа. Після гарматного обстрілу нікого з москалів у селі не було, то Юлька й повернулася до Митниці.
«Настя заслабла, дитина голодна, — замість привітання сказала Баревичева. — Заріж курку».
Юлька вийшла у двір і кинулася на жовтоперу курку. У Баревичів залишилося дві курки — жовтопера й червонопера. На жовтоперу вказала Анна-мурзиха. За мить — тримаючи за обидві лапи, Юлька вправно поклала перестрашену курку на ковбан і гострим ножем перерізала шию. Залишила біля ковбана та й пішла до хати, щоб винести баняк із окропом. Повернувшись, Юлька не побачила щойно зарізаної курки. У неї ледь не обірвалося серце. Безголова курка, перекочуючись у конвульсіях, опинилася на протилежному боці двору, замазавши обрубок скривавленої шиї масним брудом. Витягнувши нутрощі, Юлька натрапила на сформоване яйце з м’якою шкаралущею. Витягла шлунок, печінку і жовч. Якщо жовч невправно розрізати, то печінка згірчить — Юлька це знала й тому обережно відділила жовч.
Юшкою нагодували обезсилену Настю.
Анна сказала Юльці піти по людях і знайти хоч пів літра молока. Служниця, напившись бзинового чаю з хлібом, пішла по людях. Молока дав о. Феліштан. «До вечора, — подумала Анна, — малюк не помре». Вона сказала Юльці, щоби пильнувала обох — малюка й Настю, а сама, бо хтось сказав, що в Язлівцях перебуває санітарна рота москалів, запрягла в бричку мула й рушила туди. Переїхавши Сині озера, вибралася на польову дорогу. Спочатку їй довелося долати оборонну смугу москалів, і вона завернула вбік Горб-Долини. На її шляху траплялися ями від артилерійських вибухів, залишені ящики з-під снарядів і загублені солдатські баклажки. Анна-мурзиха залишилася з дочкою й новонародженим онуком з п’ятдесятьма морґами поля, якого від весни ніхто не обробляв і не засаджував. Худобу конфіскували, коней забрали для військових потреб. Якби не цей мул, то їхати до Язловець не було б чим. У селищі, де за останні дні вбито десятки людей, розраховувати на яку-небудь поміч — марна річ. Євреї зникли. З буковинських сіл найматися не приходили. Та й платити Анна не мала чим. Гроші, які вони з Данилом тримали в австрійському державному банку, мабуть, спорохніли. А можливо, пішли всі на війну. Данило — помер, внук — народився. Наречений Насті Петро Урбан не дається чути. Ті, в кого менші ґрунти, щось посадили навесні і щось тепер зібрали. Фільварок Коритовських-Волянських так само розграбовано. Навкруги зранена і ялова земля. Поросли на ній будяки й пирії. Прорито по ній рови й шанці, розкарячено її вибухами. На митницькому цвинтарі поховано багато людей, а жовнірів обох армій скинуто в одну могилу.
Лазарет у Язлівцях був призначений для тяжкопоранених, куди їх звозили з усього фронту. Це було місце смерті, де нещасним при певній дозі морфію полегшували останні години. У запеклих боях втрати збільшилися до тисяч поранених і вбитих. Тих, кого можна було вилікувати, звозили до Чорткова, бо наполовину зруйновані Язлівець чи Бучач не приймали поранених для тривалого лікування. У Чорткові, що залишився за запліччям 7-ої армії, збереглася тилова інфраструктура. Звичайно, небезпека бути вбитим чи пораненим підстерігала не тільки на полі бою, під час атаки чи оборони. В усіх частинах наступаючої армії Щербачова обговорювали випадок, що трапився з піхотинцями полку в Бучачі. Відбивши від австрійців місто, командування вирішило доукомплектувати поріділий полк резервами. Крамниці грабували на очах у командування, містом нипало чимало вояків у пошуку якої-небудь поживи й жінок. Офіцери байдуже дивилися на ошалілих підлеглих. На одній із центральних вуличок піхотинці знайшли пивницю, закладену діжками з горілкою. Цілу ніч гуляла солдатня. Під ранок хтось запалив сірника, щоби прикурити, — і пивниця вибухнула. Вогонь миттєво поширився й перегородив вихід. Сонні і п’яні солдати обвуглилися. З двадцятьох — тільки двоє в тяжкому стані, обгорілі, що й живого місця на тілі не знайти, потрапили до язловецького лазарету. Померли в стодолі наступного дня, накачані морфієм.