За списками, укладеними в Романовій Коморі, ціла родина Мехаметів — усі десять душ — підлягали переселенню. Згідно з документом, складеним Переселенчою комісією, власноруч підписаним Юрієм Мехаметом, його родина переселялася в такому складі — Юрій, Текля, їхні діти Петро, Ганна, Марія, Іван і Софія та ще Юрієві батьки Олекса й Пелагія. Найстаршим був вісімдесятирічний Олекса, а наймолодшою — півторарічна Софія. Юрієві видали на руки папери. Усе майно — хату, комори, стайню, криницю, реманент та меблі оцінили в рублях. Згідно з умовами йшлося про те, що кожен переселенець із Романової Комори отримає на місці прибуття рівноцінну компенсацію. Не були прописані компенсації за поле та пристань на річці Сян, які навіки зникали з Мехаметової власності. Хтось пустив чутку, що переселення тимчасове, поки війна. Цю звістку приніс до хати старий Олекса Мехамет, але Текля почула, що поляки домовилися з совітами, щоб усіх вивезти в Сибір. Поночі чулася стрілянина. Дим горілих хат пропливав над укритим кригою Сяном. Тривожні поголоси про вбитих кружляли над селищем. У Романовій Коморі люди організували самооборону. Мехамети щоночі вартували на своєму причалі, остерігаючись нападу од правого берега ріки. В околицях пострілювали, але до Романової Комори не заходили. Дочекавшись березня, Мехамети потрапили до першої переселенчої партії. Тоді до Ґродзіска Дольного прибули теплушки зі взводом супровідної варти. Мехамети почали збиратися в дорогу. Виносили з хати подушки, перини, пошевки, полотно, одяг. Складали на сани й перевозили до призначеного вагона. Потім із комори на плечах тягли мішки зі збіжжям. Наостанок зняли зі стін образи й фотографії. Аби нічого не пропало — Олекса ночував на станції, у теплушці, порозкладавши домашнє начиння та збіжжя, готувався, коли Юрій прижене корову та двох коней. До останнього у стодолі різав січку, щоб мали чим годувати худобу. Корова була тільна, а кіньми син перевозив з дому до станції бебехи. Запаслися в дорогу смальцем, в’яленою рибою, сушенею з яблук і грушок.
Від Лемківщини до Білосточчини тягнулися вздовж неба й річок поселення — містечка не більші за горіх, а селища — з макове зерня. У трикутнику трьох міст — Ланьцута, Ярослава й Перемишля — протягом століть, від часу перших переписів і боргових книг, покотилися містечка-горіхи й засіялися селища-мачинки: українські неподалік польських, а польські — біля українських. Церкви, наче кури, з гребенями позолочених хрестів, заглядали на індичі гребені костелів. І біля одних і других за кілька століть понавмирало та покоїлося по цвинтарях не менше двадцятьох поколінь, якщо вірити записам у податкових книгах. У середні віки прийшли сюди євреї, а за ними, під час Тридцятилітньої війни, німці. Переходили також караїми — чи їм не сподобалося тут, чи чергове заворушення погнало їх до Литви? Не затрималися. Кочували циганські табори, для яких вічне колесо сонця вільно котилося небом, бо не було на ньому жодних кордонів. Отак за сонцем, від ярмарку до ярмарку, їхали цигани, вивчаючи дорогою чужі мови, крадучи коней і ворожачи по долоні. Пострахавши місцевих, зникали, наче їх ніколи тут не було, але з першим весняним цвітом знову поверталися. Хіба щось тут забули? І якщо буджацькі татари задовольнялися Червоною Руссю, а османські військові походи просувалися мадярською стороною, то на цих рівнинах, захищених дубовими лісами й тихоплинним Сяном, множився люд.