Як і передбачав фельдшер, Дудекова Янка померла в Полівцях, не доїхавши кілька кілометрів до станції. Клементина крикнула до Міхала, коли вози порівнялися з церквою: «Янка не дихає». Худяков, із закинутим на плече автоматом, скомандував зупинитися. Адамський, незадоволений зупинкою, запитав, що трапилося? Стримав своїх баских коней. Зупинилися Кані й Мазуреки.
Ціла родина Дудеків в оточені солдат, Адамських, Мазуреків і Кань стала над колискою, у якій упокоїлося немовля. Худяков зайшов до найближчого дому й повернувся з дошкою і цвяхами. Мазурек знайшов серед свого реманенту клевець. Міхал Дудек під схлипування дружини й дітей забив колиску дошкою, принесену Худяковим. Кельдерманова залишили біля фір, а Худяков пішов із Дудеками на цвинтар. Адамські залишилися на возі, а Мазуреки й Кані стали біля цвинтарних мурів. Худяков викопав неглибоку ямку, і Дудек легко, наче пір’їну, обережно похилитавши на вічне прощання колиску на своїх руках, опустив її в холодну землю. «Запам’ятайте це місце, — звернувся до старших дітей, — може, колись…» Худяков торкнув Дудека за плече. Усі кинули по жмені землі, а Дудек засипав свіжу могилку й зарівняв її лопатою. Кельдерманов знову всівся до Адамських, а Худяков узяв віжки в Дудека. Чотири вози з гуркотом зрушилися з місця. Позаяк ховали Дудекову Янку, місячне немовля, в Полівцях, митницькі поляки доїхали до станції надвечір. Наступного морозяного ранку прокинулися від наростаючих звуків ешелону. Усі були вкриті хрусткою памороззю.
З ночі Адамський не зауважив, скільки возів і бричок з’їхалося, а тепер, протерши закислі від різкого вітру очі, побачив сотні фір. Митницькі притулилися на ніч у самому кінці. Перехід до колії, куди прибуде очікуваний ешелон, перегородили в хаотичному порядку ті, хто чекали на транспорт більше тижня. Невтішні новини принесли Гжегож Мазурек і Ян Каня, які встигли походити поміж возами й розпитати людей. Зі слів Мазурека митницькі поляки зрозуміли, що до вагонів, коли приходить ешелон, запускають за списками. Ті списки, як довідався Каня, у старшого лейтенанта. Дехто проситься на ніч до джуринських господарів і платить їм. Бо витерпіти холод, що тримається останні три дні, важко. Адамський запропонував піти й пошукати яку-небудь хату, щоби перебути там кілька ночей, аж поки їх не посадять у вагони. Дудек, що стояв поруч із Адамським, розповів, як відбувається посадка — спочатку зачитують списки родин і кажуть, до якого вагона вони призначені, далі родина заводить свою худобу, заносить верети й займає місце. «Солдати, — продовжив Дудек, — не можуть упоратися з такою кількістю людей. Кажуть, що були випадки, коли люди губили в тій веремії дітей». Адамський махнув на те рукою, розвернувся й пішов у напрямку села.
Старший лейтенант Алєксєєв ночував зі своїми підлеглими в одному зі складських приміщень, в іншому хропів начальник станції-переїзду. Ніч видалася зимною. Алєксєєв двічі прокидався. Перший раз, переступивши через сонних солдат, ходив перевіряти варту, другий — від тривожного сну. Уві сні він побачив білий-білий потяг, що мчить повз станцію, не зупиняючись. А він із начальником станції біжать рейками за потягом. У цю мить у двері грюкнули. Алєксєєв пробудився й запитав: «Хто?». Знадвору почувся голос залізничника, і Алексєєв, штовхнувши ногою бійця, що лежав поруч, скомандував: «Падйом!». Вийшовши надвір, побачив — за ніч поменшало фір — репатріанти, рятуючись від холоду, напевно, знайшли собі нічліг у місцевих селян. Уздовж залізниці майже кожна родина, що ночувала на своїх возах, зробила з цегли саморобні пічки. Цеглу брали з розбитого бомбами будиночка колійовця, де колись була каса й невеличка почекальня. Печі викладали так, щоби вітер не задував вогню, на якому варили їжу. Ці збудовані наспіх поляками печі рятуватимуть прибулих українців, які три тижні житимуть на станції. Навколо однієї грітимуться й варитимуть їсти Мехамети.
Адамські втрапили до списку. Кароль почув своє прізвище й почав скидати з фіри начиння. Дудеки також потрапляли на цей ешелон, а Мазурекам і Каням не пощастило — їх відправлятимуть у другу чергу.
«А коли буде та друга черга, — розгублено повторював Каня, — ніхто не знає».
Коли ешелон остаточно зупинився, Алєксєєв розставив своїх солдатів, щоби створити коридор для прибулих. Щойно вони вивантажаться, репатріантів почнуть запускати у вагони за списками, а покинуті ними вози та брички передадуть прибулим українцям. Нарешті солдати повідчиняли вагонні двері, і Алєксєєв прийняв рапорт від начальника варти супроводу. З вагонів почали зіскакувати чоловіки. Жінки допомагали малим дітям і старикам торкнутися іншої землі. Юрій Мехамет показався у дверях вагона з телятком на руках. Щойно витягли з якогось вагона останню вівцю, що з переляку забилася в кут, солдати стали лицем до поляків-репатріантів, щоб ніхто не кинувся бігти до вагонів. Начальник станції, отримавши від лейтенанта, що супроводжував переселенчий ешелон, документи і списки прибулих, зібрав чоловіків-українців і почав перечитувати поіменно всі родини. З натовпу чулися ствердні вигуки.