Остафійчук прочекав Настю в умовленому місці — під вежею з годинником до темряви, і Митниці дістався вже за північ.
Наївся тієї ночі страху. Польову дорогу перебігали кілька разів вовки. Нервово сіпався кінь. Навкруги тхнуло вовчатиною. Мабуть, десь поблизу було лігво, і народжені в березні вовченята вже підросли й устигли пообсцикати найближчі кущі й чагарники, помітивши територію. Остафійчук про всяк випадок наготував віхоть соломи, а сірники завше тримав у глибокій кишені військових штанів. Того року голодні вовки тягли з хлівів та стаєнь овець та птицю. Усі, хто пускався в нічні переїзди, про це знали. Зранку, теліпаючи рукавом на обрубкові, розповів Анні-мурзисі, що Насті не дочекався, але про вовків і свій перестрах — промовчав.
У помешканні Домаховського Настя прожила тиждень.
Через тиждень приїхала додому і сказала матері, що вибирається до Чорткова.
Баревичі ненавиділи Волянських із Коритовськими. А коли Дмитро Баревич, нащадок митника Гриця Баревича, появився на світ, то всі, хто міг би переповісти правдиву історію цієї ненависті, стали землею. Найбільше знав про це Дмитрів дідо — Данило. Як відомо, ще незадовго до народження внука, Данила не стало. Анна-мурзиха тепер єдина знала родинну історію і боялася, щоб ніщо з того знання не вивітрилося з пам’яті. Тому, коли Дмитрикові виповнилося сім років, вирішила, що малому вже можна почути від неї щось про Баревичів, бо до часу, поки він навчиться читати й перегляне родинні папери, вона хотіла відкласти в дитячій свідомості слова, як птаха відкладає в гніздо яйця, коли надходить для цього відповідна пора. Того ранку, коли Анна-мурзиха вирішила поговорити з онуком, трапилася непередбачувана подія. Старий мул, залишений відступаючими російськими військами, той самий, яким Анна їздила до Язловець рятувати від тифу Настю, упав посеред обори. Насправді ніхто не бачив, як тварина звалилася на бік, виставивши зарубцьовану світлу підчеревину з рудою шерстю. Остафійчук останнім часом побоювався, що мул може стати легкою здобиччю для вовків, тому хотів припнути його до жолоба у стайні. Але Анна-мурзиха, бачачи, як гасне пломінь життя в очах мула, наказала залишити тварину в спокої. Мула й надалі можна було побачити на вулицях Митниці. Остафійчук щодня досипав йому вівса або січки. Тепер, лежачи на лівому боці, мул, з морди якого текла смердюча зелена слина, ще силувався зіп’ястися на ноги, піднімав важку голову, але шийні м’язи ослабли. Над ним стояли Остафійчук, Анна-мурзиха, наймичка Юлька й семирічний Дмитрик. Усі вони пригадували його життя, що пробігло перед їхніми очима. Дмитрик, мурзишин онук, найменше знав про малого коня — так він називав мула. Але й інші знали не більше. Звідкіля ж вони могли дізнатися про те, що червоне лошатко з білим підчерев’ям з’явилося в одному з турецьких сіл задовго до війни, у господарстві турка Юфюка, в околицях еялету Кайсері? Звісно, що десь воно й від когось народилося. Коли червоношкіре лоша підросло, Юфюк продав його перекупникові худоби, перед тим каструвавши в півторарічному віці. Лоша виявилося міцним і дорідним. Особливо покупців приваблював рідкісний рудавий колір. До часу, відколи почалася військова служба, наш мул змінив кількох господарів. У віці чотирьох років червонобокий перевозив важкі тюки з пшеницею в стамбульському порту. Потім опинився в селянському господарстві, у провінції Караман. Суворий господар, гориста місцевість та поля, розкидані по схилах, привчили мула до витривалості. Один із військових інтендантів умовив караманського селянина відпродати червонобокого для потреб війська, коли мул переступив шестирічний вік. Зуби в нього були ще міцні, не скришені, а м’язи, внаслідок ходіння гірськими стежками з вантажами, пружні. Уже як військовий наш мул побував на Грецькому фронті біля Салоників. Він не підозрював, що йому підготував генералісімус Енвер-паша. З наказу паші частину, до якої наш мул був приписаний, перекинуть на Галицький фронт. Першого ж дня мул вгрузне в розмите осінніми дощами галицьке болото, коли Кюбат, підганяючи, виведе його з транспортного вагона. Ще за день перед тим як вибухова хвиля переверне похідну кухню з квасолевим супом, нашого мула тримали для перевезення військової пошти у віддалені штаби на передовій. Але щось змінилося — і червонобокого передали Кюбатові. Мул прощально поглянув у високе митницьке небо і спустив дух.