«То ми турки?»
«Ні, — Анна подивилася на онука, який починав дрімати. — Переказували, що в ті часи, коли турки зайшли аж до Язлівця й там поставили кордон із поляками, хтось із нашої родини віддався за турка. І ніби той турок називався Мурза, і з того часу, породичавшись із тим Мурзою, ми стали мýрзами».
Анна промовчала про Кюбата, який кілька місяців, переховуючись, жив у пивниці, куди Дмитрикова мама бігала щоночі. Лице Кюбата нагадувало Анні висохлий на сонці листок тютюну, а лице Дмитрика було сполоскане в молоці, тому Кюбат не міг бути батьком Дмитрика.
Ось чому Анна ще раз повторила:
«Ні, ми не турки», — і погладила стрижену голівку онука, схожу на цибулину.
«А може, то Господь, — Анна, позіхаючи, продовжила, — вказав тому далекому Баревичеві прийти на цю землю і множитися на ній. А з землею, Дмитрику, приходить усе на тій землі — ми, річки, риба, птахи, війни і смерть. І тому, якщо хтось приходить на твою землю, то він забирає від тебе все, навіть твою смерть і твоє повітря».
Переселенців пустили жити в горішній фільварок.
Коли в березні 1945 року до селища прибрело два десятки родин, перемучених виснажливою подорожжю чужих людей, Митницею пішов поголос, що відбиратимуть хати й поселятимуть прибульців. Люди, яких ніхто не знав і не бачив у цих краях, збилися в рій перед сільрадою. Гудіння чоловічих голосів переривав жіночий і дитячий плач. Усі були брудні й немиті. Від багатьох смерділо сечею. Дехто приїхав зі своїми кіньми й коровами. Лише один хлопчик тримав на руках пса, від якого грівся. Викрикували прізвища й казали, до чиєї хати їм іти. У кожного з прибулих була переселенча карта й документ, у якому записано, що саме вони залишили там, звідки їх депортували. Іван Мехамет був найменший поміж дітей, які могли вже стояти на ногах. Було ще кілька немовлят, на плач яких ніхто з дорослих не зважав. Хлопчик роздивлявся навкруги. Після майже тижневого перебування у вагоні, зупинок на станціях, довгих перечікувань Митниця йому сподобалася. Він усе ловив дитячим розумом. Коли його батькові дали провідника, усі рушили до нової хати. Малому було нестерпно важко нести пса — руки заніміли. І коли пес зіскочив і побіг на подвір’я нової господи, у Іванка ще довго тремтіли руки від перенапруги.
Надходила весна. Родина Мехаметів привезла кілька мішків пшениці, кукурудзи і ячменю. Одяг лише той, що був на них. Їх усіх — двох старих, батька, матір, брата і трьох сестер поселили в будинку Коритовських. Хлопчик дізнається, коли виросте, що в металевій скриньці батьки зберігали, окрім кількох фотографій, зроблених у Лежайську, ще й переселенчі папери. Якщо з фотографій із грубими лініями життя і смерті, що з’являлися на матовому папері від вологості або спеки, дивилося на нього принаймні три покоління його родини, навіть ті, яких він ніколи не бачив, бо повмирали до його народження, то в переселенчих паперах із печатками й кількома підписами билася слабким пульсом надія повернення. Скільки разів він чув про Сян! Скільки разів його батькам снилися рівнинні береги їхньої річки! Скільки разів вони, піддавшись чуткам, готувалися до повернення. І перше, що виймав його батько зі скриньки — папери, де було записане все майно, залишене там. Чутки й були чутками. Кордони замкнені — повертатися нікуди. Лише у снах переселенці йшли пішки з Митниці й доходили до Сяну або ставали легкими, наче ангели, і кружляли над рідними домівками. А зранку перед ними знову виростали митницькі пагорби, дихала туманами Джуринка, клекотіли джерела Червоної керниці й Горб-Долини, яка за літо заростала заячою капустою. Коли його батьки повмирали, а старший брат і сестра одружилися, скринька з паперами й фотографіями залишилася з ним. Митницька земля прийняла в обійми багатьох переселенців, які повмирали від старості, виснаження, недоїдання й переживань. Можливо, вони, невидимі для нашого ока, хоча б раз на рік прилітають над Сян… нема в них переселенчих паперів, без яких вони не можуть повернутися, бо хто їм повірить, що колись тут жили? Отой хлопчик, майбутній батько Д., про якого поведемо мову пізніше, з роками призабув землю своїх батьків, дім, подвір’я, цементовану криницю. Багато чого стерлося з його дитячої пам’яті, тільки запах у вагоні, яким вони їхали до Митниці, інколи переслідував його. Запах брудних людських тіл і сморід із відра, куди всі ходили випорожнюватися. І ще — зимові поля, які він бачив крізь вагонні шпари. І ще — залізничні станції, що траплялися на їхньому шляху, і співчутливі погляди незнайомих людей, які думали, що цей ешелон везуть на Сибір. І ще — постійний холод із безконечними, як смерть, полями.