Сьогодні Тикєна ввійшла до хати з покаліченою куркою, котра ще теліпалася в її руках. Дмитро читав газету. Тикєна розповіла, що не знати хто так по-вар’ятськи їздить, не вважає на людських курей. Кинула курку в мидницю й великим ножем для чищення буряків перерізала їй горло. За якийсь час почала патрати, доливаючи окропу, щоби пір’я відставало легше. Дмитро, не випускаючи газети з рук, пересів на бамбетель. Тикєна, обпатравши, поклала курку на стіл і вибрала з неї кишки. Біля мидниці з’явилися два коти. Вони сиділи, причаївшись, і чекали, коли ґаздиня закінчить свою роботу й покличе їх надвір. Вона витягнула печінку й пухло. Брунатну печінку, обплетену жовчю, відділяла особливо прискіпливо.
«Митре, подивишсє за котами», — сказала Тикєна, а сама пішла до комори.
Коти по-хижацьки дивилися на обпатрану курку, печінку й пухло, що лежали на краю стола. Дмитро, побачивши, що попелястий приготувався скочити — прикрикнув. Кіт наїжачився й почав крутитися біля ніжки стола, зачіпаючи настовбурченим хвостом церату. Закінчивши з куркою, Тикєна понесла мидницю з пір’ям і кишками надвір. За нею побігли коти.
До хати повернулася не сама — за нею ввійшов високий солдат, одягнутий у шинель, з валізкою в руках. Дмитро відклав газету. Перед ним стояв Федір. Заметушилися Баревичі. Федір притиснув Дмитра. Батько відчув шорсткий заріст на синовій щоці. Негайно дали знати наймолодшій Насті. Тикєна побігла до сусіда, що возив до Чорткова молоко. Наступного дня Настя Баревичева вже знала — Федір демобілізувався. Вона з великим нетерпінням чекала п’ятниці, коли зможе приїхати додому. У п’ятницю так само приїде останнім автобусом Вірка з хлопчиком, одягнутим в болонієву куртку. Митницею давно кружляла чутка, що, виїхавши до Казахстану, Вірка народила там байстрюка. Про дитину Вірка зізналася мамі, а Тикєна поділилася новиною з поштаркою Леською. Потім Вірка прислала знімок: біля акордеона стояло на кривих ногах хлопченя, то був Баревичів внук. Вірка у п’ятницю відігрівалася біля грубки, свіжа, підстрижена. Ближче до вечора ввійшла в дім Настя, захекана й розчервоніла. Сказала, що підвіз її Мехамет. Баревичі не знали, на кого й дивитися: більше двох років не бачили Федора і шість років Віри. Онук Сашко був для них чужою й незнаною дитиною. З перших днів він не сподобався Баревичеві — і, як з’ясується, не дарма. Жилавий і непосидючий Вірчин син, з одним заклеєним шкельцем дротяних окулярів, у перший же день устиг наробити збитків. Оббігав сусідні вулиці й циганською голкою проколов шину переднього колеса в тракторі. Про цей випадок Баревичі дізнаються пізніше, коли сусіди впізнають у малому того хлопчика, який там крутився. А поки що Сашко сидить у Тикєни на колінах, а тракторист, бо по обіді випав сніг, підстеливши куфайку, підносить домкратом передній міст, щоби зняти попсовану шину.
Баревичі кожного вечора кликали родину й сусідів. Сиділи на кухні в клубах диму. Лився в зелені келишки самогон, і точилися розмови про військову службу на Уралі.
«А кілько їхати до того Уралу?» — питалися Федора.
Він відповідав, що з Москви три доби до Свердловська, та ще звідси до Москви півтори.
«Далеко ти служив, братчику».
«Та неблизько», — вступав у розмову Дмитро.
До хати ввійшов Никольцьо, сусід-тракторист, в обмащеній куфайці.
«Шось ти пізно до нас, Никольцю», — весело проговорила Тикєна, розігріта самогоном та щастям бачити своїх дітей і внука.
«Тта, — Никольцьо затинався, — якась к-кк-урва колесо проб-бб-ила».
«Та як?»
«Нуу, бо єєєє-глу не витягло».
Никольцьо запхав розчервонілу від морозу руку до кишені, звідти витягнув шило, яке ще недавно лежало в Баревичів на підвіконні біля мушкательки.
Дмитро з Тикєною переглянулися і здогадалися. Тикєна скинула з колін Сашка, і той знову шмигнув надвір.
«Сідай, Никольцю», — припросила Баревичева й подала гостеві миску й виделець. Никольцьо віднедавна став їхнім сусідом, одружившись із низькорослою з качиним носом Славкою. Він їздив червоним тракторцем, пахкаючи припасованою позаду кабіни трубою.
На третій день Вірчиного перебування в селищі п’яну сестру з чайної привів додому Федір.
«Розпсячилася в тому Казахстані», — шептала Тикєна Дмитрові.