Феліштан розправив аркуші долонею. Коли розпрямляв, здавалося, що тримає долоню над свічкою. Якесь дивне тепло випромінювали кручені літери гебрейського письма. В околицях Чорткова й Митниці наприкінці війни євреї провалилися як крізь землю. Повернувшись до хати, він нічого не сказав Парасці про свою знахідку, а знайдені аркуші поклав поверх мап і календарів. Листи наче сказали парохові, що нічого не зникає в цьому світі: таємне стає явним, зникле — знаходиться. А пам’ять очей і пам’ять доторку так само важлива, як і зміст написаного. Кортіло старому дізнатися, що ж заховане в мурашиних гебрейських літерах? Які таємниці?
Збитий у 1916 році російським літаком церковний хрест поправили, але фісгармонію, вивезену москалями, повернути не вдалося. На місці розібраної корчми поляки побудували дім «Кулка Рульнічеґо». Дім Коритовських, зі слів служниці, спочатку пограбували в 1939 році, а за німців улаштували там ліґеншафт, використовуючи реманент, стайні, худобу — все, що покійний Коритовський надбав протягом двох десятиліть. Парох жалкував, що агронома Шипракевича арештували. За чутками тримали його в чортківській тюрмі, а далі його сліди зникають. Одні казали, що знайшли серед закатованих, інші — що вивезений на Сибір.
На початку війни парох нечасто виходив із дому. Про те, що відбувалося в околицях, знав від Параски. Феліштани взяли її на виховання ще малою дівчинкою. Був час, коли вона хотіла піти до монастиря, але тоді захворіла їмосць Катерина, тому Параска притрималася на плебанії. За німців вона ходила, як і всі, на фільварок, навіть потрапила у списки на роботу до Німеччини, але отець зумів переконати в Чорткові німецьку адміністрацію — і Параску облишили. За німецької окупації життя в Митниці для багатьох змінилося так, як змінювалося тоді, коли в селище заходила, наче далека родичка, чергова війна. Поки та родичка роздивлялася, що та де, митницькі жили за своїм пшеничним календарем: орали, сіяли, жнивували. Переживши Різдво, чекали Богоявлення, від Водохреща очікували Пасхи, далі — Зелених Свят, Спаса.
Сонячне колесо перекочувалося через митницьке небо кожного дня, а з настанням сутінків — викочувалося колесо місяця.
Феліштан пережив дві війни, але надійшли часи, коли він позаздрив своїй покійній дружині, утопленику Попідлідвзеленікукурудзи й паралізованому Феліціянові Коритовському, гріб якого запечатає до Другого пришестя взимку 1941 року на митницькому цвинтарі, біля гробівця Волянських. Снігу тоді нападало стільки, що не було кому прогорнути хоча б стежку. Якось надвечір, уже через рік після смерті Коритовського, Параска помітила, що двері на дзвіницю відхилені. Обережно, наче кішка, прокралася сходами, які виводили нагору. Нічого підозрілого не виявивши, повернулася, щоби зійти вниз, але почула стогін. Той, хто був за дверима, подумав, що та, яка шукала, вирішила, буцім тут нікого нема — та й пішла собі геть. Поранений видихнув застояне повітря з грудей, щоби полегшити біль. Стогін зупинив Параску — і вона повернулася. У кутку, у глибокій темряві, помітила дві фігури — товстенського шевця Боруха й перестрашену молоду дівчину Фейґу. Борух продер собі збоку черево. Потім оповів, що, тікаючи з Товстого, зачепився об дріт, який стирчав із землі. Обоє втікачів із товстенського ґетто пройшли над берегом Джуринки з півдня на північ. Борухова рана кривавила. Він почав втрачати силу, тому вирішили зупинитися в цьому селищі. Боячись зустрічі з німецьким гарнізоном, перейшли міст біля Рури, а побачивши в темноті над церковною банею хрест, порадившись, пішли туди. Двері до дзвіниці виявилися прочиненими. Вони зайшли всередину. Про те, що в Митниці наглядач за маєтностями Фрідріх і двоє агрономів мешкають у фільварковому будинку, Борух із дівчиною не знали. Німці з Чорткова навідувалися сюди нечасто, і якщо хтось із місцевих не видасть приблуд, то, можливо, врятуються. До ранку Боруху стало зовсім погано.