У центрі засвітилися електричні ліхтарі. Вони, як вірні пси, відганяли з центру сутінки, що зсунулися з високого пагорба Горішньої Вигнанки. З вулиці, яка пробігала біля готелю «Брістоль» і впиралася у вулицю Міцкевича, з ресторану заносило фокстротом — грав оркестр, а з дільниці прибережних вуличок біля Серету кудкудакали кури. З-над річки чулися перегуки, хтось, може, нічні рибалки пливли човном, розрізаючи гострим носом місячну смугу. Нервово скидалася риба, кумкали на дощ ропухи. У єврейському кварталі не затихав дитячий рейвах. Діти гасали вулицями, аж поки дорослим не вривався терпець. Шає, йдучи додому, пригадав себе таким безтурботним, як оці діти, що відмірюють літо своїми тонкими м’язами, бігаючи одне за одним без будь-якої цілі, герштикаючись. Одного такого липневого вечора на цій же вулиці над дахами будинків пролетіла темна зграя, лопочучи липкими крильми. Шає тоді, як і інші, подумав, що то горобці, збившись до гурту, летіли на пшеничні поля. Але насправді звідкись до міста залетіла зграя лиликів. І коли дорослі розпізнали їх — почали кричати до своїх дітей і заганяти їх домів. Шає стояв тоді як вкопаний — він ніколи не бачив мишей із крильми, бо ніхто йому не розповідав, що таке існує на світі. Звідкись вони летіли, а на ніч вирішили перепочити на деревах і карнизах Блондерового будинку. Дах був покритий бляхою — родина Блондерів не змогла заснути й на волос. Лилики товклися по блясі, сповзаючи з нахиленої поверхні до ринв, наче дощ чи сніг. Деякі висіли головами вниз на гіллі сливи. Крила лиликів шелестіли цілу ніч, наче фольга. А зранку тільки обтрушене листя біля стовбура сливи нагадувало про нічних візитерів, та ще сивий, схожий на голубиний, послід, який вони залишили по стінах та карнизах. Такого нашестя лиликів Чортків більше не переживав, а Шає з братом Фішелем ще довго, накрившись із головою простирадлами, ділилися своїми враженнями, не виходячи з дива, що бачили мишей, які можуть літати. Дорослі шукали в цьому тривожних ознак і, не дай Боже, війни.
Споглядання рідних вуличок, синагоги й течії річки дитинства переривалися думками про Берту. Можливо, не тільки про Берту як жінку, чиє тіло викликало нестримне бажання, яке виникає поміж двома двадцятирічними молодими людьми. Усе в житті, що відбувається вперше, найдовше потім пам’ятається. Але про це Шає і Берта ще не здогадуються. Була ще одна причина — вони обоє чекали на стипендію від академії, щоб поїхати до Франції. Отримавши вчора Бертиного листа з Городка, в якому вона описувала перебування вдома, розмови з батьком і свої замальовки, Шає розумів, що Берту також непокоїть мовчанка академії. Коли Саша, скупавшись, ніс на поштове відділення зранку написаний лист-відповідь, то потрапив під зливу й побачив райдугу — одумав тоді, що це знак, що вістка про стипендію ось-ось буде. Саме тому відкрив на пошті заклеєний конверт і олівцем дописав, що після кількагодинної зливи над Чортковом з’явилася райдуга — однією ногою увійшла в Серет, а другу перекинула через пагорб Горішньої Вигнанки. Заклеїв конверт і подав його працівникові пошти. Через два дні Берта, відкривши лист і дочитавши до двох речень, написаних олівцем, зраділа. Впурхнула до батькової кімнати з листом у руках і запитала, що означає побачена райдуга. Її батько, ребе Ґрюнберґ, книжник й енциклопедист, відірвавши голову від паперів, розкиданих по дерев’яному столу, хвилину подумавши, сказав:
«Книга Буття, глава восьма».
«Що?» — перепитала Берта, не зрозумівши спочатку, що батько вказує їй на першу згадку про веселку.
Старий ребе знову опустив голову глибоко в розгорнуту книжку й, короткозоро прижмурившись, сказав, наче за його спиною стояла не рідна дочка, а порохнява порожнеча:
«Райдуга — це добрий знак, Берто», — і далі бурмотів собі під носа. І не було зрозуміло, чи він молиться, чи читає.
Саша домальовував «Водоношу з Чорткова». У дворі власного будинку він розклався під сливою. Було рано. Місто пробуджувалося. Можна було почути шум електростанції, гудки паровозів збоку залізничного двірця. За Сашиними малюнками споглядала коза, яку випустили у двір. Спершу коза, плутаючись своїм великим вименем між ногами, спокійно паслася, а тоді вирішила подивитися на Сашині малюнки, і поки Блондер розбавляв фарби, тварина стала задніми ногами на один шкіц і висцялася. Жовтий потік відразу підфарбував намальовану вулицю і протік саме по дахах будинків. Саша помітив шкоду, коли коза задерла голову й намагалася дістати листки сливи. Художник припнув козу. Накинувши кілька ліній на полотно, вирішив помістити водоношу в центр картини, а на задньому плані водовоза — Білґорая. Ці дві розмиті фігури, здалося йому, найкраще пасуватимуть до стиснених в один простір будинків і мосту через Серет. Попервах він намалював кривий міст, а тоді ліворуч і праворуч почав тулити один до одного будинки, відділяючи їх лише грубими темними лініями. Йому хотілося, щоб на картині одночасно зійшлися теплі й холодні кольори, бо такий контраст найкраще пасував до цегляного й тинькованого міського пейзажу. Угорі проглядалася вежа з годинником, а геть в імлі — Домініканський собор. Щойно прокинулися на вулиці когути — більшість сусідів, якщо не всі, тримали в курниках із десяток курей — місто і природа стали чекати на рипучий звук колеса сонця. Оживала вулиця — запах диму свідчив, що господині або їхні наймички порозпалювали печі. Якщо дими стелилися низько над дахами й тягнулися до річки, то вулиця здогадувалася, що по обіді або вночі задощить. Якщо дими йшли просто в небо — то на сонячну погоду. Першими прибігали заглянути, що цього ранку робить Саша, сусідські хлопчаки. Вони дражнили козу — просували крізь штахети листки подорожника. Коли коза підходила вхопити — хлопці віддалялися від загорожі. Реготали.