Коза щасливо пощипувала траву, літали з космічною швидкістю перламутрові мухи, гуділи джмелі, а налетілі нізвідки хмарки кинули тінь на Блондерів двір.
Майже одночасно листоноші в Чорткові та Городку несли за адресою листи з Академії мистецтв про призначення стипендії у Франції. Шає бачив, що листоноша появився на їхній вуличці — зблиснув лискучий дашок на його фірмовому кашкеті. А в Городку Берта, лежачи на животі, розглядала свої малюнки, коли батько, який сам завжди приймав від листоноші пошту, покликав дочку. Для обох — Шає і Берти — це було останнє літо, пережите в домах свого дитинства. Вони ходили знайомими вуличками, бачилися з багатьма людьми, яких ніколи більше в житті, так само як і своїх рідних, не побачать. Бо ніщо з ними не повториться.
Пізніше, у Франції, Саша згадає залишену в Кракові картину «Водоноша в Чорткові» і відчує в голодному шлунку тепле козяче молоко. Він витирає підборіддя, поки що батько підсміхається й каже до нього:
«Шає, ти не змінився. Усе — як завжди».
2 квітня 1942 року, в перший день Пасоверу, Мордехай Блондер у натовпі першої партії, яку вивели з чортківського ґетто, йшов Колійовою. Йшли ті, кому не вдалося відкупитися в юденрату і хто потрапив у перші списки. Мордехай стояв у п’ятій шерензі. Праворуч від нього — софер, переписувач Тори, Еліяш, а ліворуч — продавець лимонів і помаранчів Шімшале. Шімшале знали через його вислів: «Єврей купує лимон і помаранчі тоді, коли захворіє або бачить, що овоч підгнив». Найбільше він чекав на свято Суккот, бо тоді Шімшале розпродував усі гнилі цитрини. Мордехай хотів побачити сина Фішеля, але Фішель був уже кілька днів на роботах у Ягільниці. Повернувшись до ґетто, хтось переказав, що Мордехая відправили першим транспортом до Белжця. Ідучи в колоні, Мордехай хотів зачепитися поглядом за щось. Ось мури фортеці, а за нею на природній терасі приклеєні до високого пагорба хати. Ні, ні — якщо б ризикнути й побігти у напрямку фортеці. «Швидка куля, — розмірковує Мордехай, — точно положить мене в болото розкислої вулиці». Або, якщо він добіжить, то, потрапивши всередину фортеці, враз потрібно прикинутися польовою мишею або мурахою. А хіба він зможе? На плечах висять важкі сімдесят років, під чорним сюртуком — вовняний светр, на ногах виміняні чужі, на два розміри більші, розлізлі чоботи. «Ось — продавець взуття, — продовжував говорити сам із собою Мордехай, — йде вулицями міста в подертих чужих чоботах». «Такого світ не видів!» — сказав собі старий Блондер, думаючи про чоботи. Колійова в одному місці скрутила ліворуч. Коли вдалині показався двірець, з якого більшість із цього натовпу не раз їхала до Тернополя чи Станиславова, Мордехай зрозумів, що їх ведуть на станцію. Страх, який опанував гебреями, помалу потахав. Це означало, що не на розстріл, який влаштували в Чорному лісі в липні 1941.
Софер Еліяш — особа знана кожному чортківському гебреєві. Каліграф, переписувач сувоїв Мойсеєвого п’ятикнижжя, а також кетуби й ґети. У домі багатьох чортківських гебреїв на стінах висіли переписані рукою Еліяша й оздоблені рослинними орнаментами молитви. А що казати про кетуби — шлюбні угоди? Майже кожна чортківська гебрейка тримала у своїй скрині Еліяшеву каліграфію, прописану гусячим пером і залиту чорнилом на спеціальному ватманському папері. Хто ж не знав Еліяша? Для дружини, блаженної пам’яті Естер Двори, Еліяшевою рукою було виписано кетубу.
Посередині дороги розверталася військова вантажівка. Колону євреїв зупинили.
Еліяш, віддихавшись, запитав Мордехая: «Ви давно їхали поїздом, пане Блондер?»
«Давно», — і Мордехай, тремтячи від холоду, втягнув шию в комір сюртука.
«Я чув, що повезуть до Великих Бірок».
«А що там?»
«Будівництво, — і переписувач Тори по-дитячому зітхнув, — летовища».
Він розпочав молитву, порушивши одне правило — завжди промовляти її, повернувшись обличчям до Єрусалима. «Їтґадал веїтґаддаш шмех рабба», — почув Мордехай перші слова каддішу — і собі повторив їх за Еліяшем. За ними повторив молитву продавець лимонів Шімшале. Від народження Еліяш, Мордехай і Шімшале знали, що сонце викочується з-за пагорба, з-над Горішньої Вигнанки. Знали-знали, але хто б їм дозволив повернути свої голови на схід?