Було це 15 Нісана за юдейським календарем.
6
Із початком весни, коли з Горб-Долини починали зникати сніги, на небі з’являвся повний місяць. На першу неділю після повного місяця, що відповідало місяцеві Нісану за гебрейським календарем, припадало свято Пасхи. Після Пасхи земля прогрівалася. Зимове сонце, яке ковзало поверхнею снігів та скутими кригою річками, змінювалося весняним. Ніхто не бачив, як відбувається ця підміна й коли, але з кожним новим днем нагрівалося повітря й вітри приганяли табуни хмар, холодних дощів. Перші блискавки і громи стрясали небесне склепіння. Після дощів, коли небесна вода достатньо зволожувала землю, люди пускали перший плуг, придивляючись, чи зможе земля прийняти зерно, і тільки після цього починали орати, сіяти й садити. Оживало все навкруги. Маленька мурашка пробуджувалася від зимового сну й, видряпавшись на поверхню, починала щось зносити до свого дому. Гуділи джмелі, бджоли, дзижчали мухи. У кронах дерев з’являлися пташині гнізда, у річці народжувалася риба. Плодилися видри, куниці, щурі, кроти і миші. Парувалися вовки, лисиці, зайці. Після Пасхи, набравши води з весняного танення снігів та збурунених підземних потічків, Джуринка підмивала свої береги. Підтоплювала малі заплави, розширюючи їх із кожним роком. Так змінювалися пори року в цих місцях попри війни, нещастя чи пошесті.
Дім Коритовських розібрали після війни. У порожніх кімнатах залишалося небагато — стільці, перевернутий стіл. З усіх креденсів забрано столові прибори, посуд, сякий-такий одяг — усе, що в поспіху залишила Гелена. Після її втечі найбільш відчайдушні й спритні митницькі злодії навідалися до порожнього дому. Їх навіть не лякала луна, що перекочувалася з кімнати до кімнати, коли вони голосно розмовляли, не боячись нікого. Дещо з дому Коритовських згодом з’явилося на чортківському ринку. Потім із Чорткова надійшов наказ, після того як кілька місяців там були переселенці, дім розібрати. Хтось доніс, що в домі переночовують партизани, а переселенці їх підгодовують. Великий просторий дім посеред поля, поруч ягільницького шляху і справді ставав прихистком для повстанців, особливо зимової пори. У великій пивниці під домом чи у фільваркових прибудовах і стайнях можна було перебути морози, розвернути невеличкий госпіталь чи влаштувати пропагандистську референтуру. Можна непомітно, вздовж Джуринки, виходити до Митниці або ж перекривати шляхи, якими пересувалися військові колони чи нечисленні гарнізони. Мехаметам та іншим із Романової Комори наказали за три дні знайти собі житло в Митниці — і почалося руйнування садиби. Коли зірвали бляху й розібрали дах, упали дощі. Стирчав, як палець, комин. Крізь голу стелю дощівка просочувалася по стінах аж до підлоги. Дім змокрів. За тиждень, дочекавшись коли просохне, прийшло кілька митницьких із важкими молотами, якими лупали червоний камінь в урочищах, і ними гаратали по стінах. Коли вдавалося пробити міцно укладену на кілька цеглин стіну, яка нагадувала рот беззубого старця, розбирали випалену цеглу. Так тривало місяць. І будинок зник. Залишилися посипані гравієм доріжки, запущені й недоглянуті квітники, запліснявілий зеленим жабуринням фонтан. Високі сосни, що оточували дім, викорчували, бо вся площа призначалася тепер для переорювання під поле. Митницькі вдень і вночі переносили з горішнього фільварку бляху, цеглу, дерев’яні лати. Розібрані три кахлеві грубки перевезли до Чорткова й заново виклали в будинках, зайнятих офіцерами НКВС.
Потім Митницею поширилася чутка, що хтось пограбував каплицю Волянських. Ще здавна митницькі знали, що померлих Волянських ховали з усіма коштовностями, які належали їм за життя. Ходили чутки, що засновника роду поклали в гріб із золотою шаблею, інкрустованою діамантами, яку, начебто, він відбив у відступаючого османського загону. І що начебто та шабля належала самому Мегметові IV. Обоз, яким повертався султан після Бучацького договору, не дочекавшись підписання, бо усе й так вирішилося на користь Порти, зустрівся загонові Антонія Волянського. Ніхто не знав, що османи, які натрапили на польського гусара, перевозили особисті речі Найяснішого. У кількох возах були пташині клітки, килими, одяг, солодкаві парфуми, а також зброя. І серед усього — турецька шабля, яку золотарі Дамаска оздобили коштовними каменями. Чи то була справді султанська шабля, Волянський не знав, але нікому не сказавши, привласнив її. З покоління в покоління в селищі говорили про ту, надзвичайної краси, шаблю. Міркували, яка вона дорога, і якби знайти її та продати — то що можна було б за неї купити? Волянські так само нічого не знали. З покоління в покоління кружляли розмови за обідами у вузькому колі найближчих, але певних відомостей родина не мала. Одночасно з руйнуванням панського дому хтось вирішив, не побоявшись гріха, проникнути в гробівець, аби знайти шаблю. Перед війною якийсь із форналів, переоравши зарослу бур’янами і травою смугу, знайшов камінь. Завжди було видно там невеличкий горбок, але ніхто ніколи не звертав на нього пильної уваги. Зачепивши плугом, аж заскреготіло, той форналь побачив особливий камінь із дивним написом. Того ж дня сповіщений про знахідку Коритовський послав ще кількох форналів, щоб розкопали місце знахідки. Викопали камінь, схожий на могильну плиту. Від тривалого часу — бо камінь довго пролежав у землі — він почорнів. Коли знахідку привезли на фільварок, Коритовський зміг роздивитися напис, зроблений арабською в’яззю. Феліціян сповістив про знахідку до воєводства. Незабаром із Краківського археологічного музею до Митниці вислали делегацію на чолі з професором історії Яґеллонського університету. Гості тиждень мешкали в Коритовських. Поки готувалися перевозити знахідку, в розмові з Феліціяном професор сказав, мовляв, перше прочитання говорить, що це надгробний камінь османського паші. Написано було: «Такого то року… паша Ісмаїл у бою з… загинув….» Камінну плиту перевезли фірою до Джурина на залізничну станцію, звідти — через Станиславів і Львів — до Кракова.