На початку квітня до дому Коритовських бричкою під’їхало двоє. Проїхали вздовж соснової алеї і, зробивши коло перед будинком навколо фонтану, попрямували до стаєнь. З’ясувалося, що це з району приїхали землемір із помічником. Перемірюватимуть навколишні поля, бо вирішено в Митниці відтворити колгосп, об’єднавши колишні панські, церковні й ґаздівські землі в одне ціле. Прибулі з Романової Комори, які висипали на подвір’я, зустріли цю звістку спокійно — у них тут ніякої своєї землі не було. І хоча в кожного в паперах, виданих перед депортацією, було записано, скільки гектарів залишено в Романовій Коморі, поки що про повернення рівноцінних частин не йшлося. Передовсім землемірів засипали запитаннями. Ті, нічого не знаючи, нічого й не відповіли. Перед смерком, походивши полями, землеміри залишили фільварок.
Потім приїхала комісія з району, переписали всіх мешканців панського будинку і сказали записуватися до колгоспу.
Однієї квітневої ночі над східним пагорбом Митниці зависли два місяці. Один проглядався виразно з коричневими плямами, а інший, блідіший — виглядав дзеркальним відображенням першого. Переселенці висипалися на веранду й подвір’я. Діти повилазили на фонтан та мури. Люди позадирали голови, намагаючись розгадати побачене. І хоча війна закінчилася, та тривога за майбутнє не полишала нікого. За якусь мить другий місяць зник. По нічному небу продовжувало котитися велике, як жовток яйця, небесне коло. Побачене не на жарт стривожило колишніх мешканців Романової Комори. Старші ніяк не могли пригадати чогось такого. Там, над Сяном, завжди світив один місяць, переходячи свої астрономічні фази від гусячого яйця до коров’ячих рогів, лівого або правого. Вклавши збуджених дітей спати, стривожені люди зібралися у вітальні навколо Мехаметів. Тої ночі Юркові діти з превеликою охотою перейшли спати до Зєнєвих.
Олекса Мехамет, звертаючись до Комашка, найстаршого серед переселенців, сказав:
«Недобре побачили наші очі».
«Два місяці, — відповів Комашко, — то якась пересторога».
Одночасно заговорили всі, зчинивши несамовитий крик.
Юрій Мехамет спробував утихомирити галас:
«Що вже гірше? — запитав сам себе й кожного, — піти зі своєї хати й землі. То що може бути гіршим?»
«Страшний суд», — докинула до розгорілого вогнища розмови хмизу Зєнєва.
Поночі з Митниці до фільварку долинало перегавкування псів. Навколо будинку скрекотіли в соснах сороки та копошилися в кронах ворони. Звідкись долинало глухе пугукання нічної сови. Сильні весняні вітри приносили тривогу, що могла прийти вночі з порожніх полів. Вітри нападали й розхитували постарілий дім. Гуділо у ватрані, сполученому з комином.
З давно ніким не чищеного ватрану тхнуло сажею, але молодші Мехаметові діти найбільше боялися завивання, що поселилося в невидимих закапелках димоходу.
Протягом кількох днів після появи двох місяців Мехаметові не спалося.
Дім, у якому одночасно мешкало тридцятеро людей, стрясало від хропіння, покашлювання, стогону та пискливих дитячих зойків і плачів.
Звечора збиралося на дощ, а тепер, коли він прокинувся, перші краплі вдарили по вікнах. Від сильного подуву заскрипіли старі сосни. Било кватиркою, бо залишили прочиненою. Юрій устав із ліжка, підійшов до великого вікна. Знадвору почулися приглушені голоси. Спочатку подумав, що, можливо, митницькі злодії прийшли їх грабувати. Донеслося ж до фільварку про пограбування каплиці. Стояв при стіні, прислухаючись. У глибокій темноті рухалося, прямуючи просто до будинку, кілька темних плям. По вікнах сікло дощем. Хтось знадвору схопився за клямку, але на щастя у дверному замку стирчав ключ. Попід вікнами почулися мокрі кроки. Хтось гримнув у вікно. Мехамет обм’яклими ногами підійшов до дверей і прокрутив ключ. Перед ним стояв мокрий чоловік, по обличчі якого спливали цівки дощу. Провівши поглядом по вітальні, запитав сполотнілого Юрія:
«Хто в домі?»
Мехамет видавив із себе, що всі свої.
«У нас поранена, — продовжив незнайомець, — знайдіть для неї місце».
Збоку саду троє промоклих і пропахлих дощем чоловіків занесли на брезенті безмовне тіло. Від човгання підлогою прокинувся Олекса, спросоння не розуміючи, що відбувається. Збудилася Текля і стара Мехаметиха. Із прочинених дверей у будинок увірвалося тарабанення дощу. Мехамети дивилися на незнайомців, не розуміючи, що відбувається. Діти, набігавшись за день, спали цієї дощової ночі міцно.