Кланцачка застала Юрія Мехамета на оборі. А де ще? Готувалися до проводів. Посеред обори Варвара побачила виставлені для гостей столи, кілька позичили в сусідів. Лавки вирішили зробити з крісел і дощок: з обох боків поставили по три крісла, на які покладуть дошки та накриють веретами. Юрій гукнув Теклі, яка скубала курей, що мусить піти на пилораму по дошки. З комори пахло солодким самогоном, що витікав із металевої бочки на керогазі. У літній кухні варилися розсіл, голубці й гижки. По свинячі ратиці Мехамет їздив до Чорткова на ринок. Привіз дві передніх із синіми печатками, які Текля зішкребла ножем. Потерпав Юрій за самогон, п’янкий самогонний дим тягнувся вулицею. Якби звідкись — не дай Боже — наднесло дільничного, то тюрма була б неминуча. Минулого року Митниця добровільно здала самогонні апарати, включившись у кампанію боротьби з самогоноварінням. Мехамет заніс тоді до сільради дві алюмінієвих рури й почорнілий бідон.
«Прийшла’м, — почала здалека Варвара, — бо чула, що ваш Йван йде до вóйска».
«Має повістку на семе число, а ще ніц не готово, як видите».
«Виджу, виджу», — відповіла Варвара.
Мехамет хотів, щоби Кланцачка швидше забралася з обори. На нього чекали на пилорамі, але він бачив, що Варвара щось хоче йому сказати й не знає, як видавити з себе застряглі в горлі слова.
«Щось маєте мені сказати, бо мушу йти на пилораму?»
«Маю», — відповіла Кланцачка.
Із-за шопи Юрія кликала Текля, але він чекав, що скаже Варвара.
«Видите, Юрку, — почала Варвара, — я бідна вдова… Не маю нікого, хто би за мене… за нас з дочкою заступився».
«А що сє стало?»
«Та ніц… але моя Михайлінка… буде мати від вашого Йвана… дитину».
Із-за шопи виглянула Текля:
«Та ти ше тут?» — незадоволено дорікнула чоловікові, але той махнув рукою — відчепися, мовляв.
«Мусимо щось робити, Юрку, бо вже на третому місєци».
На проводах у Мехаметів, коли більшість запрошених гостей повставало з-за столів, а Несторцьо заграв на баяні «Розбушувалось синє море», Юрій покликав сина на розмову.
Вони стали у провулку під ліхтарем, на якому — бо проводи — електрик замінив перегорілу лампочку. Під лампочкою в жовтому світлі висіли хрущі. Дітлахи, що прийшли на проводи, ловили їх руками.
«Приходила до нас Кланцачка», — почав батько.
«А вона що забула?» — відповів Іван.
«Що вона в нас забула, не знаю, але що ти в них наробив?»
«А що?» — зірвався на крик захмелілий, вже підстрижений «під нуль» Іван.
«Тихо будь… нє, то я тебе питаю — шо? — заспокоював сина Юрій. — Та Михаліна вже на третім місєци, так сказала Варвара».
«То не від мене».
«А від кого?»
«Там усі до неї ходили».
«Всі — не всі, а Кланцачка прийшла до нас».
Мехамети вирішили, що за два дні сина не вженять, а хлопця треба відпровадити до войска, як Бог приказав.
Наступного ранку Іван ішов гостинцем у супроводі найближчих колег, одягнутий у штапельну квітчасту сорочку та вузькі штани. За ними тяглися деякі родичі. Молоді хлопці, збившись докупи, співали когутячими голосами. З-поміж гурту виблискувала стрижена голова новобранця. Хміль ще не встиг вивітритися — спали мало. Пробалакали цілу ніч. Згадували свої дитячі пустощі, школу. Зранку під ліхтарем, виходячи з рідної обори, Іван наступив на розтолочених за ніч хрущів. Підійшов до фоси й витер мешти об траву. Наприкінці селища, збоку Павшівки на них чекала машина, якою, залізши через борт на кузов, молодий Мехамет із ватагою поїдуть до райвійськкомату.
Кланцаччина Михалінка заглядала і плакала за Іваном, стоячи на другому поверсі чайної. Вона начебто прийшла купити помідорів, але затрималася при вікні. Цей стрижений Іван, що затягнув її після танців до клубної кінобудки, посеред поскладених металевих бобин із кіноплівками грубо заволодів нею. Від його близькості Михалінці перехопило подих. А тепер він віддалявся від неї на два довгих роки. Їй хотілося збігти сходами вниз і при всіх — так, при всіх, щоби вся Митниця бачила і знала — обійняти скурвого сина…