У листопаді Михалінка народить дівчинку. Разом із мамою Варварою породілля повернеться додому з чортківського пологового будинку в кабіні молоковоза — Варвара домовиться з шофером. Мехамети знали, що Михалінка народила, але вдавали, що їх це не обходить. Перед Різдвом Кланцачка завітає до Мехаметів і попросить адресу військової частини. «Хочу сповістити батька, — в’їдливо промовить, — про народження дочки». Текля скаже Софії переписати Йванову адресу на відірваному листкові з календаря, який підкладали під слоїк із квасним молоком. Того ж вечора Варвара напише Йванові листа. Заадресує на військову частину, але ніхто не знатиме — ні Мехамети, ні Варвара з Михалінкою, — що поранений під час сутичок із протестувальниками в Празі молодший сержант Іван Мехамет лікується в Харківському військовому госпіталі. Його поранило сліпою кулею. За місяць на молодому тілі рана зажила, як на псові. Демобілізувався Мехамет у травні, відслуживши повних два роки. Як учасник чехословацьких подій, підпише в особливому відділі документ про нерозголошення військової таємниці. Мовчатиме про перебування в Празі й про поранення.
Дівчинці, що жила з Михалінкою і Варварою, Івановій дочці, виповнилося вже півтора року. Вдалася в Мехаметів. Митницькі впізнавали в ній Івана. Текля, коли їй натякали на подібність Михалінчиної дочки до її сина, випучувала жаб’ячі очі, розповідаючи всім, що їздила до ворожки. «Нічо не підтвердилося, присягаю!» — говорила Мехаметиха. І хоча селище було переконане, що Михайлінина дитина — від Мехамета, звістка про майбутнє весілля з Настею Баревичевою, розплескана селищем через три місяці після Іванової демобілізації, пересварила багатьох. Одні запевняли, що Кланцачка з дочкою все вигадали, а інші казали — мовляв, подивіться на ту дитину — викапанісінький Іван. Треба ж так вдатися в Мехаметів!
Після армії Мехамет влаштувався на автобазу в Чорткові. У Митниці показувався зрідка — уникав зустрічі з Михалінкою, яка щонеділі йшла з дитиною до церкви попри Мехаметову обору. Настя Баревичева навчалася в медучилищі, й зустрілися з Іваном на танцях у будинку офіцерів, де щосуботи грав оркестр. Проводжаючи Настю додому, Іван запитав, чи вона чула пісні «Бітлз»? Дівчина ні про який «Бітлз», звісно, не знала. Тоді Мехамет розповів, що був кілька місяців на чехах. Зізнався, що там його поранило, але просив мовчати, бо це військова таємниця. Вони пройшли мимо синагоги й завернули у вуличку колишнього єврейського кварталу. Тут Баревичева винаймала кімнатку. Мехамет і Настя, після того, як Іван привіз Баревичам телевізор, почали частіше зустрічатися на танцях. Кожного разу, проводячи дівчину до одноповерхового будинку, Іван відчував, що їхні обійми й поцілунки стають усе пристраснішими. І якось трапилося те, що трапляється поміж молодими людьми. Настя прийшла на квартиру під ранок — і господиня занюхала у своєму домі запах Серету.
Баревичі першими в Митниці купили телевізор. Після повернення Дмитра з Кривого Рога, він побачив кілька телевізорів «Електрон-5» у чортківському магазині радіотоварів. Коли продавчиня виписувала накладну, вона перепитала, чи, може, покупець хотів би оформити позику, але Дмитро сказав, що заплатить одразу. Серед тижня забрати покупку не вдалося. Баревич звернувся до Юрія Мехамета, бо його син тепер шоферував в автоколоні. На вихідні деколи приїжджав бортовим ЗіЛом до батьків. Юрій працював на пилорамі, і Дмитро йшов туди. На шкільному стадіоні паслися виводки гусей. За пожежною повернув до пилорами, минаючи закинуту лазню з рядами кущів чорної смородини. З тракторної бригади доносилося пахкотіння солярного диму. Заводили гусеничний, але протарахкотівши, трактор замовк. На пилорамі, як помітив Баревич, роботи цього ранку не було. Двоє робітників курили, сидячи на порізаних учора дошках, — чекали з Джурина нового матеріалу. Баревич із кожним привітався за руку. Запитав про Мехамета. «В каптьорці», — відповів один. У кінці за тартаком, збита з негебльованих дощок і лат, накрита засмоленою папою, була каптьорка. За столом, закиданим різноманітними розписками й накладними, сидів Юрій. Неподалік була колгоспна пожежна, на дверях якої висіли вицвілі від сонця плакати — «Правила поведінки на пожежі» і «Правила першої допомоги потерпілим». У глибині кімнати селищних пожежників виднівся тапчан, біля вікна — стіл, на якому стояв телефон і зеленкуватий графин із двома склянками. Все, що відбувалося на пилорамі, пожежники бачили, з нудьги дивлячись у вікно. Нині чергував Довгий, прозваний так за високий зріст, із водієм Несторцьом-музикою. Довгий лежав на тапчані. Несторцьо сидів за столом. Кожної години пожежники мінялися місцями. Несторцьо не міг дочекатися, коли Довгий встане з тапчана, звільнивши водієві місце.