Стіл перед реїсом був ще порожнім, і коли реїс ковтнув слину — Саббатай почув воркотіння Пападуполосового шлунка.
Але Саббатай Цві розпочав:
«Я — Саббатай Цві», — говорив швидко юдей, тримаючись міцно за кожне слово, наче безсилий плавець за очерет. Говорив упевнено й за хвилину виклав суть справи. Тримався Саббатай так, що наче це Пападуполос просився до нього на ґалеру, а не навпаки.
Слухав Пападуполос Саббатая і згадував плітки про цього юдея, які поширювалися в Ізмірі. Саббатай насамкінець запевнив реїса, що щедро заплатить за себе і своїх супутників, якщо той погодиться взяти їх на борт.
«А скільки вас?» — запитав Пападуполос.
«Дванадцятеро, — згорда відповів Саббатай. — Одинадцятеро чоловіків і Сара, моя дружина».
Пападуполос згадав, як хтось із його конопатників переповідав, що в Ізмірі об’явився юдейський месія, мовляв, щойно той месія повернувся з Палестини, звідки привіз собі дружину Сару, яка затьмарила вродою всіх ізмірських красунь. Власне, про це торочили у своїх розмовах мусульманські, християнські та юдейські доми. Подейкують, що ходить той месія вулицями з кількома своїми послідовниками і співає псалми. Виглядає на божевільного, але він не божевільний. Хтось інший із пападуполосової команди, хто слухав цю розповідь, додав, що ізмірські рабини не приймають того Саббатая, але кілька десятків юдеїв тут, в Ізмірі, таки повірили в його слова і готові йти за ним навіть на край світу.
Коли ґалеру завантажили і штурман подав веслувальникам першу команду, до порту зійшлося кілька десятків ізмірських євреїв з дітьми. Дехто з них плакав, а дехто вигукував прокльони вслід ґалері-баштарді, що вже відпливала. «Що вони там кричать?» — питав себе реїс Пападуполос. До його вух, зарослих чорним волоссям, набивалося морське повітря, приглушуючи слабкі голоси юдеїв на березі. За якийсь час затріпотіли напнуті вітрила. Люди в порту злилися з портовими забудовами. А ті євреї, які збилися докупи на кормі і яких, Пападуполос погодився перевезти до Стамбула, вдивлялися поперед себе за горизонт. Їх наче й не обходило, що там відбувається на березі. І лише чорноволоса Сара, яка була серед тих пасажирів, оглядаючись на берег, посміхалася.
До десятка довгих весел по обидва боки бортів ґалери було приставлено понад сто веслярів, яких набирали в Ізмірі чи приміських селах, а решту — привозили з невільничих ринків. Штурман, його помічник, наглядач за невільниками, ковалі, конопатники, такелажники, теслі — складали строкату команду, з якою міг упоратися лише реїс Пападуполос, ізмірський грек, предки якого служили ще в Хайреддіна Барбароси. Цього разу на ґалері також було тих дванадцятеро пасажирів, які вчора попросилися до Стамбула.
Переважно перевозили Пападуполосовою ґалерою пшеницю, яку зберігали у складах ізмірського порту. Була та ґалера о двох щоглах, на яких пошарпані й витерті сильними подувами середземноморських вітрів атласні вітрила висіли наче штани-шаровари на кривих ногах капітана.
Часто в морських переходах ґалеру наздоганяв сироко. Ось чому Пападуполос найбільше боявся вітру-сироко, який роздирав тканину вітрил і трощив щогли. Плоскодонну ґалеру, залиту штормовими хвилями, могло викинути на берег. Навіть тоді, коли канатники вчасно опускали вітрила, а наглядачі за гребцями-невільниками, слухаючись наказу капітана, маневрували. Все одно виживали не всі. І Пападуполос із тими, хто вижив, скидав з кам’янистих берегів острова тіла нещасних потопельників. Знаходили їх по цілому берегові. Птахи кружляли над ними, щоби пити в мертвих очі, і поночі поблизу було чути запах лисиць. А потім кілька день конопатники замінювали потрощені дошки корабельного дна й бортів, а теслярі ремонтували поламані весла. І коли ґалера й рештки команди були готові продовжити плавбу, Пападуполос, орієнтуючись по зоряному небу наче в ізмірському кварталі, у якому виріс, шукав поміж зірок місце найближчого порту.
Але ще вчора, поки Пападуполос в Ізмірі чекав на свою команду, що розбрелася містом, ті дванадцятеро юдеїв попросилися в нього до Стамбула. Капітан баштарди, оглянувши їх, сказав, що ґалера відпливатиме завтра і вони можуть дочекатися ранку в прибережному складі пшениці. До того ж, юдей, що назвався Саббатаєм Цві, видався старому Пападуполосу підозрілим, бо погодився ночувати на складі й саме він запитав, у якому будинку склад, і пояснив, що не хочуть вони повертатися домів, щоби не спізнитися. Пападуполос провів їх уздовж кам’янистого берега і, відкривши ключем замок складу, впустив усередину. Сухе повітря вдарило Пападуполосу в ніздрі, і він пчихнув, за ним пчихнув Саббатай Цві і всі інші його супутники. Прибережні схили, на яких дозрівав виноград, огортало свіже морське повітря. У поодиноких міських будинках тремтіло брудне світло. Брехали пси. По схилах чути було іржання спутаних коней. А десь, зовсім далеко, у доокружних селах, сонні когути прокльовували своїм горланням опівнічну тишу, у яку прямував загін яничарів. Упереміш із грубими голосами, які віддалялися від порту, гудів, стихаючи, важкий кінський тупіт.