Містечко, яке вони зранку вирішили подивитися, закінчувалося навколо двоповерхової будівлі готелика з рестораном. По всіх вулицях, що повзли догори чи вниз, виднілися будинки з городами, розташувавшись на природних терасах. Як пояснив заклопотаний власник готелю, тут — усе поруч: фортеця, костел і колишня Вірменська церква. Про брами, якими в давніші часи мешканці в’їжджали чи покидали місто, — він не чув.
«Перепрошую, — вибачився господар у синьому джинсовому комбінезоні. — У нас у суботу весілля».
Снідаючи в порожньому ресторані, Д. з Едіком бачили, що на кухню заносять різноманітні пачки, а на одному столі розкидані кольорові стрічки, фольга й повітряні кульки. Двоє хлопців припасовували великий напис — «Молодій парі — многая літа!» над місцем, де сидітиме та молода пара. У дворі метушилися якісь люди, видно, весільні родичі. Впурхнули до зали п’ятеро дівчат і почали надувати й розвішувати по стінах кольорові кульки.
Едік вийшов на перекур, сказав, що чекатиме надворі.
Д. повернувся до готельної кімнати перевірити пошту. Пробігаючи сторінкою, побачив надісланий два дні тому лист від Стефана. «Привіт, — писав Стефан, — хочу поділитися з тобою знахідкою. Я поцікавився в Моше, що там знайшли на Квінсі. Що ти думаєш? У колекції — листи Натана з Гази, переписані служкою бучацького кагалу, кілька аркушів із незавершеної статті чортківського ребе Фрідмана та його печатка. До того ж, якісь папери з язловецького дефтера та боргові книги митника Баревича. Повертайся швидше, бо Моше шукає вигідного покупця».
«Ніщо не зникає», — подумав Д., вимкнувши комп’ютер.
Він перевірив батарейку в фотоапараті, пам’ятаючи прохання Улаша.
У першій вуличці звернули праворуч. Дійшли до прочиненої церковної брами. Обійшли церкву. Над входом зауважили забілений напис вірменською абеткою.
Повертаючись, вирішили запитати у двох старих, що поралися на подвір’ї зі своїми качками.
«Дай Боже щістє», — привітався по-місцевому Д.
«Дєкуєм, дай Боже й вам», — відповіли господарі.
Старий витер руки об засмальцьовані штани, бо розмішував посічену кропиву з ґрисом. Підійшов до облущених штахет. Сперся усім тілом.
«Шось шукаєте?»
«Вірменський цвинтар і вірменську браму», — відповів Д.
У старого утворилася на чолі велика крапля поту й почала стікати між червоним носом і правим оком. Він упіймав її на щоці.
Розмастив брудними пальцями. До його щоки прилипли цятки ґрису зі смужками зеленої кропиви.
«Як вам сказати, — почав старий. — Ви стоїте на ньому».
«Як?» — прохопився здивовано Едік.
«Ну, все, що навколо церкви, — було вірменським цвинтарем. Десь тут і браму вони збудували. Старі люди то памнєтали».
«А кого можна запитати?» — поцікавився Д.
«Та вже нема кого, — відповів старий із жалем. — Два роки тому помер один чоловік, який пам’ятав першу вóйну. А тепер довгожителів таких нема… Хімія всюда, Чорнобиль. Люди вмирають, як солома».
Дружина старого стояла біля мидниці, на яку накинулися качки, жадібно ковтаючи мішанку. Вона уважно слухала кожне слово чоловіка.
«Та шо ти там пашталакаєш, — гукнула. — Заклич гостей до хати».
Старий винувато оглянувся й почав запрошувати:
«Сьвєта правда — ходіт до нас».
Д. з Едіком видерлися на фортечну гору й, відхиливши дерев’яну браму, увійшли до фортеці. Зі східного боку польову дорогу до Митниці затуляв високий пагорб, порослий грабовими деревами, а із західного — відкривалася панорама зі стрілками доріг та стежок. Д. фотографував поруйновані фортечні стіни, за якими проглядалися безмежні простори зеленої землі й блакитного неба. Вдивляючись за сімома горбами, Д. відчував від побаченого млосне сум’яття.
Надвечір, коли в ресторані гриміла весільна музика й гості сиділи за прибраними столами, Д. з Едіком в’їхали в зелений дощ.
Статен Айленд, Нью-Йорк, 2016–2019