Будиночок, у якому спали юдеї, стояв оддалік від портових забудов. Усередині, на кучугурах пшениці й примостилися на ніч пасажири Пападуполоса.
Реїс повернувся на ґалеру, але не міг ніяк заснути. Перебираючи в пам’яті обличчя євреїв, він переповнювався цікавістю й підозрою. Хто вони? Нащо їм Стамбул? Той, хто назвався Саббатаєм Цві, видавався Пападуполосові божевільним і пророком. Саббатай говорив із капітаном наче з порожнім місцем, діркою у прогнилій дверній дошці. Цей юдей дивився, дірявлячи реїса. Погляд Саббатая заворожував і скидався на погляд змії. Слова, якими він говорив, були не від землі, а з книжок. Тільки нервове посмикування шийних хребців і подеколи тонких уст свідчили про те, що, кажучи щось, Саббатай переживає величезне напруження. І сходить те напруження не з його тіла, а звідкись згори, наче злива із захмареного неба.
Пападуполос підкрався до складу з пшеницею — і заглянув у шпару між дверних дощок. Він побачив, що той юдей на ім’я Саббатай Цві, схилившись при оправленій телячою шкірою книжці, читав. Вікна були залиті місячним світлом, наче срібним козячим молоком. Окремо від чоловіків спала жінка. Пападуполос не знав, хто вона. Жінка вві сні розкрилася — і з-під бавовняного накриття біліла її литка. А коли вона перевернулася на лівий бік, то накриття сповзло, оголивши її оксамитову спину й сідниці.
У Пападуполоса застугоніло серце. Він ще раз глипнув на Саббатая Цві, але той, відклавши книжку, уже молився.
І Пападуполос, відійшовши від дверей, думав про розімлілу вві сні жінку і її білі литки.
Він зітхнув, наче втомлений звір, і повернувся на ґалеру. Заснув, накрившись із головою грубим халатом.
Над ізмірською бухтою витікав срібним світлом місяць, схожий на тріснуту шкаралупу курячого яйця.
Команда Пападуполоса прийшла на берег під ранок. І грек прокинувся від рипіння дошки, яка прогиналася під дебелими тілами його матросів, коли ті заходили на ґалеру. Невільників привели насамкінець, коли всі інші на ґалері зайняли свої місця.
Бухта іскрилася від ранішнього сонця.
Починався приплив — і зелені хвилі накочувалися на береги.
Чайки літали над берегом, перші рибалки лаштували свої човни з сітями, щоб устигнути до заходу сонця повернутися з уловом.
Пападуполос звично нагримав на матросів і став чекати, коли з будиночка покажуться юдеї.
«Рибалки вийдуть у море першими», — сказав він своєму помічнику чи то з докором, чи просто, щоби щось сказати.
Коли на узбережжі й у порту нарешті почало пробуджуватися життя, двері будиночка відчинилися. Пападуполос це запримітив, але зі складу ніхто не виходив. Першим показався Саббатай Цві, тримаючи під пахвою книжку, а за ним вийшло десять юдеїв і та сама жінка-юдейка, яку цієї ночі Пападуполос поїдав очима. Усі дванадцятеро поспішили піднятися на корабель. Ще вчора, домовляючись із Пападуполосом, Саббатай Цві, про якого гудів цілий Ізмір, спробував пояснити грекові, що відпливати потрібно негайно, бо його з супутниками переслідують ізмірські рабини. Але чого власника корабля і його ненадійну команду це мало обходити? Ось чому відпливали зранку, дочекавшись припливу. «Одна морока — йтимуть проти вітру», — роздумував Пападуполос.
Отже, з Ізміру поспішно забирався Саббатай Цві. Той, за ким приліпилося «Машіах», перед яким у юдейських кварталах Ізміру одні падали на коліна, танцювали й веселилися, а інші — плювали в бік, звідки вітер чи людський поголос доносили його ім’я. Але що з того? Корабель Пападуполоса, завантажений ізмірським товаром, все одно плив би до Стамбула. З цими дванадцятьма чи без них.
Передучора Саббатай Цві прийшов до синагоги з дитячою колискою, у якій лежала риба, загорнута в сувій Тори. Він ніс колиску, наче діжку вина, привертаючи увагу перехожих і продавців, чиї крамнички траплялися на його шляху. За ним ішла Сара. Вона ступала слід у слід, тримаючись поглядом за тінь, що падала від Саббатая. За ними прямували ще кілька його послідовників. Біля синагоги процесія зупинилася, і Саббатай звернувся до своїх супутників, але звичайно, його чули перехожі, крамарі й рабин усередині синагоги, двері до якої були відхилені.