Перечекавши негоду, османи заходилися будувати три мости одночасно.
Король Міхал на білому коні в чорному оксамитовому вбранні, бо дотримувався трауру, виїхав із Варшави. За ним котилася карета з королевою і тряслася на конях гвардія, також убрана в жалобну одіж.
Були в королівському почті — Кшиштоф Пац, канцлер литовський, Ян Францішек Любовицький, каштелян волинський, і надвірний підскарбій Ян Шомовський.
Куди виїхав король, не знав ніхто, але здалеку все це скидалося на похоронну процесію.
«Війна породжує наступну війну, — сказав Фазил Агмед Кьопрюлю помічникові мюхюдару, — так само, як батьки народжують дітей».
«Усе у волі Аллаха», — відповів Хасан-ага.
«Діти завжди кращі від батьків», — продовжив візир.
«Діти завжди так думають».
«Але війни не схожі, так як неподібні діти від одних батьків».
Хасан-ага здогадався, про що думає візир.
Розмова йшла тоді, коли Кьопрюлю перечитував листи в Едірне. Відколи Мегмед IV перенісся з двором до Едірне, за ним переїхав зі своєю канцелярією до другої столиці й великий візир. Тридцятисемирічному Фазилу Агмеду вдалося провести важливі воєнні кампанії: стримати короля Угорщини Ракоці ІІ та Габсбургів і укріпитися на пограниччі Трансільванії, залишити за собою Уйвар, підписати Варварський договір, відвоювати від Венеції Кандію, а згодом і цілий острів Кріт. Він почувався переможцем. В усіх еялетах імперії знали про перемоги османського війська, які здобув Кьопрюлю. Приблизно на початку травня 1672 року, коли над Едірне цілу ніч блискало і гриміло, великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю задумав іти на Поділля. Від часу тріумфальної перемоги османів на Кріті та облоги гарнізону міста Кандії, що тривала двадцять вісім років, османи жодних воєн не вели. Великий візир викликав своїх підлеглих, вислуховував їхні звіти, переглядав зі своїм особистим секретарем Хасан-агою державні папери, зустрічався або ж листувався з султаном і розумів, що потрібно починати нову війну. Іноземні посли та шпигуни, якими кишів Стамбул, намагалися вгадати напрямок майбутнього походу османів. Купці розносили світом чутки — і так тривало два роки. Допоки до Стамбула прибув гетьман Дорошенко. Першим здогадався англійський посол, що, можливо, Кьопрюлю, котрий приймав Дорошенка, задумав піти на Україну. Дорошенко, пробувши в Стамбулі два тижні, непомітно зник, наче османи хотіли, щоб про нього всі забули. Після перемовин із Кьопрюлю Дорошенко став під знамена Порти, визнавши зверхність султана. Було з ним домовлено, що навесні 1672 року його війська прилучаться до походу османів разом із кримськими татарами. Натомість султан гарантував свою підтримку Дорошенкові від московського царя й польського короля. Усі домовленості між великим візиром Кьопрюлю, який уповноважений був вести перемовини, і гетьманом Петром Дорошенком велися усно. З канцелярії великого візира надіслали два листи султанові до Едірне. В одному Фазил Агмед-паша сповіщав, що перемовини відбулися, і Жовта Тростина пристала під знамена всемогутнього Султана. У другому візир запитував Його Величність, коли розпочати підготовку до походу.
Ще звечора над Едірне купчилися дощові хмари. І коли Кьопрюлю вкладався спати, злива нависла над султанським палацом. Його застеляли дощові потоки. З будинку візира, що розташувався з протилежного боку ріки Тануні, виднілися вежі, димарі султанської кухні й обриси павільйонів.
На мості Каніні, яким візир щоразу в’їжджав до головної брами палацу, мокли яничари, які цієї ночі несли службу. У Солов’їному павільйоні, збудованому на бажання Мегмеда, мовчало в клітках перестрашене птаство.
Десь у кінці довгого коридору він почув, як прокашлявся охоронець. Фазил Агмед покликав охоронця й наказав, щоб до нього прибув євнух. І, дивлячись на охоронця, подумав, що його потрібно кудись зіслати, бо через кашель молодого яничара Кьопрюлю не спалося. І він згадав про юну абісінку, яку на невільничому ринку купив ага яничарів і подарував йому. Кьопрюлю промовив: «Айше» і заплиле тлущем лице євнуха розплилося в покірній усмішці. Бачив, що євнуха щойно розбудили, і той не міг приховати свого переляку. Коли Кьопрюлю торкнувся її руки і запитав ім’я — вона покірно відповіла: «Айше». Євнух, що привів Айше, вийшов зі спальні, зачиняючи за собою троє дверей, якими Кьопрюлю з Айше відгороджувалися цієї ночі від решти світу. Євнух пройшов ще кілька великих кімнат і коридорів, віддаляючись від спальні візира. У найдальшій кімнаті, устеленій килимами, він приліг на бік, втопившись тлустим тілом у м’які подушки. Терпляче чекав, аж поки його знову покличуть забрати Айше.