Ходжа Алі-ефенді, писар Дивану, вкладався у своєму наметі спати. Прохолодні жовтневі вечори біля Бучача, у якому кілька днів велися перемовини з лядським королем, давалися Алі-ефенді взнаки. Від холоду ломило кістки, тому для писаря принесли кілька килимів, якими встелили долівку намету, і тканину з верблюжої шерсті. Холод діймав Алі-ефенді ще з часу, коли він був еміном у Волощині.
«Буджадж, — писав Ходжа Алі-ефенді, — місто у глибокому яру, з природними терасами, які зберігають тепло й холод, оточені пагорбами. З усіх сторін світу, щоб дістатися до міста, потрібно спуститися крутими шляхами в долину, але вийти війську з уголовин і вуличок непросто».
І хоча головним завданням його як писаря Дивану було скласти докладну хронологію перемовин, Алі-ефенді дозволяв собі на тонкому венеційському папері записати своє враження від міста, у якому нічний холод завдавав йому прикрощів. Біля намету писаря розпалювали вогнище, перед яким він і сидів у червоному кармазиновому каїсі й долонями ловив тепло. Він бачив, як по буджадських пагорбах тремтіли червоні й жовті смужки вогнищ, що їх порозпалювали султанські війська біля наметів. А зранку дими висіли, наче грубі нитки пряжі, й розпливалися над містом у вранішній прохолоді. Перед наметом Алі-ефенді поставили срібну миску з водою. Закутаний у два халати, він ще лежав, не поворухнувшись, відчуваючи кістками сире повітря річки. Алі-ефенді поглянув на недописаний аркуш паперу, який звечора лежав на тому ж самому місці, а речення було обірване на слові Буджадж. Писар скинув із себе халати й вийшов із намету. З високого пагорба, на якому розчистили від дерев і кущів місце й розбили намет, він побачив, що в ярах міста пробудилося життя. Найперше яничари повели напувати коней до Стрипи, а з міських будинків міщани, які вже належали не польському королю, але ще не зовсім османській імперії, повиходили розчищати дороги. Молодий офіцер кавалерії на сірій кобилі з великим животом, що чекала приплоду, повільно їхав вулицею в долину. Він показував, у яких місцях треба буде засипати ями і стелити камінь. До Буджаджа прибували султан Мегмед і великий візир зі своїми свитами, а також гетьман Дорошенко, табір якого стояв на східному боці бучацької ущелини. У Буджаджі нині востаннє приймали лядських послів, тому приїзд самого султана означав, що, можливо, сьогодні договір про припинення війни буде укладений.
Алі-ефенді опустив руки у срібну миску з водою, яку щоранку приносив йому охоронець. І кожного ранку вони говорили про турецькі лазні. Для Ходжі Алі-ефенді розраховувати на лазню в Буджаджі не випадало.
«Як вони миються?»
«Хто, Ваша світлосте?»
«Ну, ці міщани?»
«Водою з річки», — відповів молодий яничар.
Алі-ефенді з особливою прискіпливістю сьогодні чепурився. У його скриньці була трояндова вода. Привозили її на ринки Стамбула з Єрусалима. Сьогодні він записуватиме слова каймакам-паші Мустафи, який вирішить разом із великим візиром, скільки ще в цьому Буджаджі йому, Ходжі Алі-ефенді, потерпати від холодних вечорів і зеленої прохолоди тутешніх пагорбів. Умившись, він зайшов у намет і довго звідти не виходив. Яничар уже приготував килимок для ранішньої молитви. Коли Ходжа Алі-ефенді відхилив полу намету, то яничар збагнув, чому ефенді так довго не з’являвся — він вийшов, одягнутий у довгополий каптан із широкими рукавами й високим коміром, розшитий золотим рослинним орнаментом, у синіх широких штанях і м’яких замшевих чоботях із задертими догори носками. Алі-ефенді підійшов до килимка і став на коліна. Каптан однією полою прикрив коріння зрізаних кущів, але ефенді нахилив низько свою голову, обгорнуту тюрбаном, і почав молитися. Писар тихо перебирав слова молитви, і який гул доносився з улоговин Буджаджа, і метушня враз зчинилася — від численної кавалерії, що одночасно з’їжджалася до міста. Усе це прискорило молитву ефенді. Він із допомогою яничара виліз на коня. Яничар підпихав широкий зад ефенді. Поправив поли каптана. І коли ефенді вузькою вуличкою по вичовганому камінню почав спускатися в долину, охоронець згорнув килимок і заніс до намету. Понад річкою з дороги, яку ефенді не бачив, бо вона круто звивалася і зникала в природних яругах, чулося іржання коней. «Охорона султана», — подумав Алі-ефенді.