Служба молодим Баревичам сподобалася. Платили місячну платню. Призначили Матія помічником до артилеристів, а Івана — на кухню, бо молодшому бракувало років, аби бути при війську. Думав поранений Іван, що, проїжджаючи Митницю, османи залишать його вдома, бо всі знали, звідки він і хто його батько. Та й Мурзу з Варварою також усі добре знали. Але замість того, щоб прямувати Волоським шляхом через Митницю і Ягільницю, скомандував Ібрагім-ага рушати броварським шляхом — через Бучач на Чортків. Чи хотів продовжити собі життя той Ібрагім-ага, обравши довшу дорогу. Османи були настільки опечалені, що про Івана забули. Так він потрапив із тим обозом, підлікувавшись у Молдові, до Стамбула.
Коли Ібрагіма-агу призначили командувати язловецькою залогою, перше, що він зробив, — оглянув терасу пагорбів, на яких стояла фортеця. Перед його чіпким зором відкривалася горбиста місцина, поросла лісами. Ібрагім-ага вдихнув зеленого повітря й закашлявся — надто різке й вологе для його легенів. Він звик до сухого й теплого клімату. Перед від’їздом новий санджак-бей Язлівця запитав у султанській канцелярії, хто були його попередники. Йому назвали кілька імен, яких він ніколи не чув. Лише одне ім’я різонуло вухо Ібрагіма-аги, ім’я першого язловецького санджак-бея Касима-аги. Уже полишивши будинок канцелярії, Ібрагім-ага згадав, що нещасного Касима-агу розрубали розлючені й голодні яничари. Ніхто з них не пережив голоду першої сніжної й морозяної зими — бо не були призвичаєні. Спочатку залога пройшлася покинутими будинками в містечку, забравши рештки харчів. Знайшли яму промерзлої бараболі, а згодом почали різати верблюдів. У фортеці було всього п’ятеро верблюдів. Щойно османи помітили, що тварини, повсідавшись на снігу, не можуть зрушити з місця, бо примерзли, то порізали їх та їли два тижні. На місці, де сиділи верблюди, залишилися плями темної крові та обгорілої шерсті. «На весну, — тішили один одного яничари, — зі Стамбула прийде новий караван». Але попереду була довга зима. Тоді, з безвиході, почали різати підупалих коней. Коней вистачило до лютого, далі — пішли османи на річку пробивати кинджалами кригу, щоб дістатися до сонної і спраглої повітря зимової риби. Для тих, що були вже безсилі, бо в багатьох почали випадати зуби і кровоточити ясна, варили кукурудзу та бараболю. Найбільш витривалі вояки не втрачали надії піймати зайця чи вислідити в лісах перепілку або ж дрохву. Коли Касиму-азі доповіли, що всіх коней вирізано, а кукурудзи немає навіть, щоб набрати у пригорщі, то зачинився він в одній із кімнат фортечного замку, не озиваючись на окрики кілька днів. Потім яничари вибили двері й побачили, що в очах аги гасне вогник життя. Винесли на килимі Касим-агу — і кожен, хто його ніс у внутрішній двір фортеці, потім проткнув санджак-бея кинджалом. Відтак жбурнули скривавлене тіло з високої стіни фортечного муру в глибокі сніги.
Пригадав Ібрагім-ага слова дервіша, якого зустрів на стамбульській вулиці. Давно це було, і самої розмови він достеменно не пам’ятав, але глибоко врізалися в пам’ять слова, які сказав тоді йому, п’ятнадцятилітньому підліткові, дервіш: «Чим би ти не володів, ти — порох». Минуло немало літ, перш ніж Ібрагім-ага в язловецькому замку пригадав собі ті слова. Ще згадав, як дервіш, подивившись на свої руки, підняв правицю до неба, а долонею лівої руки наче торкнувся землі. Ібрагім не раз бачив, як танцювали дервіші — коли права рука торкалася неба, а ліва — землі. «Що це за ритуал?» — запитав, маючи на увазі здіймання рук. «Ось так я зв’язую небо з землею, — говорив дервіш. — Так зв’язується у слово наше письмо, ми зв’язуємо криві лінії — і народжується слово, у якому, наче жовток у пташиному яйці, бовтається життя». Спімнув також Ібрагім, що в дитинстві, у боснійських горах, він разом із сусідськими хлопцями лазив по деревах, скидаючи голубині й горличі гнізда. Розбивали малі бешкетники яєчка об каміння, по якому розливалися жовтки, бо хотіли побачити, як живуть усередині ще ненароджені пташенята. З пам’яті виринула жінка. Це була його мама. Як давно Ібрагім її не бачив! Це вона, побачивши його сорочку з засохлими плямами жовтків, казала, що це гріх. Він пам’ятає голос цієї жінки, схожий на дзюрчання потічка в їхньому селі. Пам’ятає голос дервіша, пекучий, наче шкіра на п’ятах, натерта піском. Дервіш казав, що наше життя спливає, як дощ…
Була обідня пора. Ібрагімові з кухні принесли наїдки. Печеня з вівці ще парувала. Ібрагім розігнав долонею соковиту пару й відпустив свої спогади про дервіша і маму. «А що було тоді, коли я проткнув тонким прутиком кутик ока сусідському хлопчикові Малікові?» Це була історія, через яку посварилися дві сусідські родини — Ібрагімова з Маліковою, остання історія в пам’яті тридцятитрьохлітнього османа, після якої його очі бачили лише Стамбул. Але очі його пам’яті в різних життєвих обставинах поверталися до села, де дзюркотів потічок і звідкись долинав голос матері.